11. 1. 2019: Миколай КСЕНЯК: Мамко

Мамко

Вы, мамко,
Од першого нашого надыхнутя
Сьте наша видима і невидима
Охранна рука
Міцна, споляглива.
Вы, мамко,
Сьте слыза болести тайного смутку –
Двигли сьте нам дугу,
Знамено небесне.
Зато вам
Чоловік од свого усвідомлїня
Злато дарує,
Хвалить в співах і в приповідках,
Подобу вашу з глины моделує.
    х х х
Юрку, нашы добры мамы
Мали сердця пространны,
В них дїточкы очекованы.
Они нам дожычіли
Найцїннїшы дары –
Поземный і духовный жывот.
Солодкым молоком нас кормили,
В лїтї в потоку нас купали,
В зимі в корытку,
Котре многых нашых
На бурливе море предурчіло...
Мамы нам над колысков
Чудо приповідкы росплїтали...
А о рік-два пізнїше,
Кідь сьме уж обходили млакы,
Сновали парібоцькы планы,
Мериндю нам до хусточкы вязали,
А она была святочна – 
Хлїб з маслом і брындзов,
Їдло, котре ся нам не обрыдло
І вірь мі – добрї то памятам –
Ани єдна окыршынка
Ся нам в мериндї не звышыла
Ни не вышла назмар.
    х х х 
Де, Юрку, одплавали дїтьскы шыфы
І чом суть днесь потокы плыткы?
    х х х 
Быв єсь, Юрку, родічам
Наданём обдареный,
А навеце мамка тi была першов
Чітательков і рецензентков.
Ни Бог, ни ангелы тебе не обышли,
Звізду щастя тi послали з небеской вышкы:
То лем такый выволеный
Міг в русиньскій співанцї
Спостерегнути красоту, сердечность
І такой ся побрати
За єй голосом ку співачцї
На паствиска,
До глухого рубаниска,
Ку грабачцї на Поляну,
Ку бабцї на вечуркы,
Де під лавков на яєчках
Сидять квокы-куркы
І веретено їм бзучіть
Свої прадавны думкы...
Так єсь нотовав,
Так записовав
Першу пісню, другу... Пяту
І тихоньку стодвадцяту...
І як ґазда колоскы
Вяже до снопа,
Накладать до воза,
Павузить,
Так ты укладав стишкы – піснї – перлы
І шоровав їх до книжочкы-штафеты
Собі про розмарію,
Людям на потїху.
Піснї-грудкы
Были емпатічны,
А ты поет жаданый, сімпатічный –
Стишкы доказали Анцї
Зродити вібрації
В дївочім сердцю,
Кедь паробок їй стискав руку
При потоку, на бережку,
Під росквітнутов черешнёв,
Або на полянї при грабаню,
На забаві-танцёваню...
    х х х 
Кедь преграду рихтовали
Найміцнїшы баґры
У Старинї, Звалї,
Стружніцї, Дарї...
Родинны гнїзда валяли,
Каплічкы, стодолы зо землёв зрівнали,
Іконостас
Як штось наказливе,
Як штось чудже, грїшне
Торгали, ламали...
Тогды ся од преграды-ставебниска
Несло до світа
Нарїканя
Старого і молодого Русина,
Несло ся далеко за хотарї –
Тогды ся і небіщіцї в гробі обертали,
Бо то были гнївны жалї,
То было кровотечіня,
То была лава вулканічна:
Тогды панове-бірократы
Ліквідовали церьквы, хаты,
Унікатну архітекруту,
Будительску літературу,
Славну історію предків,
Бабины, дїдовы маєткы...
Не помогли просьбы, слызы, протесты,
Воду напустили до преграды
І іщі ся домородцям
Ароґантно высмівали.
    х х х
Нашы люде в своїй історії
Переконали многы катастрофы,
Зажыли нещастны, може і веселы епізоды,
Зазнали уражкы, злодїйства,
Наязды знамой і незнамой горды,
Мусили ожывити спалениска
Першой світовой войны,
Переконати епідемії, перзекуції,
Евакуації, екзекуції
Другой світовой войны,
Кроваву Дуклю, Комарник,
Выстрїляный Токаїк...
Но то вшытко было приїмане,
Же є то Всевышнїм зослане,
Може за прадавны грїхы,
За уж забыты провины.
Але преграду брали
Як умысел, як замір бірократів,
Як комплот функціонарїв.
Не вірили арґументам,
Же резервоар є потребный
На питну воду.
Покладали тото тверджіня
За вымыслы на обаламучіня,
І на довод на выселїня
Уж і так роспорошеного Русина.
    х х х
І твоя, Юрку, ліра протестовала,
І она нераз плакала,
І тебе преграда грызла, трапила
І в тобі скыпів поломінь злости
Про недостойне одношіня
Ку нашій народности.
Но владны бірократы
Мали сердця згібернізованы
І воду напустили
До стариньской преграды.
Кедь преграду наповняли
Выселенцїв выганяли,
Ты ратовав скормученых,
Ты підперав высиленых,
Ты пясти стискав,
Кедь бусурман-пекелник
Шмарив до огня мамин молитвеник,
Кедь торочів обрус вышываный
На кошик пасхалный,
В твоїм сердцї аж штось трїсло,
Кедь єсь збачів, як рыпадло ся загрызло
До хыжы, а она зёйкла,
Штось ся запорошыло
І было... По хыжі,
В котрій ся дїткы родили,
В котрій ся Богу молили,
В котрій в зимі цїлу ніч
В пецу палили,
Скрегнуты рукы над ним грїли...
Навертав єсь чутя
До ног спаралізованых,
Жебы зась владали зайти
До лїсів, до шлёгу, на Білы скалы,
Вызывав єсь взяти певно до рук
Захраненый нянїв плуг,
До крыл, нещастём змореных,
Наливав єсь нову енерґію,
Жебы ся зась доказали взнести
Над водну траґедію,
Над злобу людьску
І згоры збачіти
При стежцї белаву незабудку,
Же уж і молоды бучкы зеленїють;
Припоминав єсь родинам,
Же є дане многым ростлинам
Квітнути і пару раз до рока,
Же їх уроды і пару раз зрїють.
Та чом бы і мы не могли..?
Ці мы не чудо природы? 
Ты творив, публіковав,
„Мої жалї,“ „Мої надїї“...
Цїлу тетратолоґію...
То жывы квіткы сердця,
То милозвучна музика орхестра,
Котрый праві
В часї преграды
Многозвучный голос дозрїв,
І звав єсь выселенцїв 
Зась до нашой церькви,
Зась ся навертати
На родны землї,
На залляты хотарї,
Ку гробам на цінтерї...
    х х х
Я вірю, Юрку, – тадь мы,
Русины,
Маме таку курку,
Што злате яйце знесла, - 
Же на русиньскій поетічній ниві
Ты допестуєш нову сорту вина
І замкнеш лїчіву сорту
До тринадцятой комнаты; 
Ключ даш своїй мамцї,
А она в урченім часї,
Одомкне тайны дверї,
Найде в шыфонерї
Або выбере з полічкы
Твої новы книжкы – 
Твої задушены співы,
Твої чудесны епопеї.
Звав єсь,
І не перестанеш звати там,
Де ся народили,
Де дїтей хрестили,
Яблонї щіпили...
На стрїху ку преградї
Радив єсь і внуків брати,
Жебы при вечернїйй ватрї
Ся убеспечіли,
Же нашы болї, жалї
Не перелїтавы прахы
І не одлетїли за море
До теплїшых країв
Же они ту жыють,
Же їх раны палять,
Же преграда – незагоєна рана,
Зато они кличуть назад.
Ты, Юрку, звав ку преградї
І будеш часто звати,
Бо маш про нас дары,
Бо ты носиш в своїм сердцю
Завіт своёй доброй мамы.
    х х х 
Твоя книжка „Дякую, мамко“,
Зась дала на знамость,
Же час розлущів головоламы, гаданкы
І одкрыв новы гаданкы:
І на мої дверї зубата клопкать
І около дому ся моткать
І з клубятка-жывота,
Котре мі мама напряли
І до клубятка назвивали,
Она
Одвивать.
Но што наробиш,
Зубату не упросиш, не переговориш.
Ту нам, Юрку, поезія тяжко
Тоту паскуду одожене од порога.
    х х х 
Та пиш, хваль мамку,
Хоць зубата ходить коло ґанку.
Не будь з того скормученый,
Тадь наш банюр може замуленый;
Пиш
І одкладай до тайной
Тринадцятой комнаты
Свої перлы-дукаты;
Пиш,
Тадь і поезія мать горї
Свої контакты
З богами;
Пиш,
Співай – 
Ты-сь мамина гордость;
Пиш,    
Наш брате,
Повзбудь нашу народность,
Няй твоя поезія
Русина
Окряне,
Няй квітка –
Русиньске оброджіня –
Не увяне!

Script logo