15. 3. 2019: Штефан СМОЛЕЙ: Чудне лїчіня

Чудне лїчіня

Быв іщі лем конець януара а зима стала ся вздавати своёй моци. Ці на день, два, ці на довше нихто не знав. Про єдных ґаздів было добрї. В хыжах было теплїше, не мусили тілько палити дрыв. І про худобу в стайнях было легше. Дакотры ґаздове бідкали, бо щі не мали на поле вывезеный гній. Але почас зимы, хоць лем пару теплїшых днїв, каждый привітав. В недїлю почас службы Божой дакотры молодшы хлопи могли постояти і вонка при церькви. Могли ся помолити, але і вести свої вшелиякы бісїды.

А кедь зима подала, велё дітей уж могли ходити до школы. До школы міг ходити і Василько Калина. В часї великых морозів не ходив. Почас великой зимы не было што тепло облечі і обути. В тото рано Василько скорше встав, бо быв радый, же уж може іти до школы і меджі дїти. Став ся зберати. По фрыштику взяв цаністру з книжками, перевісив через плече. Щі сконтролёвав, ці флящатко з тинтов на цаністрї добрї привязане. Каждый школярь носив з дому про себе свою тинту. З дровітнї взяв дві дрывна під плече, понагляв ся до школы. На школьскім дворї єден школярь із старшых класів стояв на ґанку і слїдовав дїти, ці каждый принїс дві дрывна. Была біда тому, хто бы так не зробив, бо бы мусив ся вернути домів по дрыва. Іншак бы го не пустив до школы.

По пятёх годинах учіня з низшых класів школярї одходили домів. Дакілько хлопцїв, і Василько меджі нима, драгов ся догваряли, же підуть ся возити на Мочільця. Василько ся бояв, же кедь прийде домів, же мама з дому го на довшый час не пустить. Дома і про дїти все ся нашла якась робота.

Потихы отворив дверї до сіней. Цаністру з книжками сховав під млинець, якый стояв за дверями. Давав позор, жебы го із домашнїх нихто не відїв. Без цаністры вышов на двір, з двору понагляв на драгу ку камаратам а драгов понагляли на Мочілця. Договор і він хотїв дотримати. На Мочільцях было веце великых бадунь[1], в котрых стояла вода. В осени в тых бадунях у водї ґаздынї з вышнёго кінця села мочіли коноплї і лен. Найвекша і найшырша бадуня была там, де колись давно запала церьков. Як стары люде говорили. Запала з людьми на самый Жовный четверь, як кончіли одправу. Подля старых людей, хто тому не вірить, же ся таке чудо стало, мав іти на Жовный четверь на півночі, при тій бадуни постояти, а на півночі бы чув тых людей співати у тій западеній церькви. Же на каждый Жовный четверь тоты люде в западеній церькви все кончать одправу. Жены в тій бадуни коноплї і лен николи не мочіли. Прото на тій бадуни і дїти в зимі бояли ся возити по ледї. Стары люди страшыли, же лед ся може проломити, же могли бы попадати до воды аж ку затопленій церькви. Дакотры дїти і в лїтї ся бояли ходити около той бадуни. Жебы їх хтось за ногу не стяг до воды.

В зимі, як вода замерзла, на остатнїх бадунях-мочілах  дїти мали свої ховзанкы. І в тот день ся возили довго, покы лед не попраскав. Веце з хлопцїв попадало до воды, меджі нима быв і Василько. Быв скоро цїлый змачаный. Так мокрый ся бояв іти домів. Довго щі ся возив мокрый, де ся дало возити. Стояти не міг, бо мокрому было му зимно. Перед вечером ішов домів. Бояв ся такый мокрый выйти до хыжы. Потихы вошов до сіней. Сховав ся під млинець, де мав сховану свою цаністру з книжками. Там сидїв счупленый і чекав, поки мама не выйде вон з хыжы. Жебы він міг войти до хыжы, розоблечі ся і шматя дати высушыти. Довго сидїв під млинцём, змачаному была му велика зима. Цїлый ся тряс, аж зубами черкотав. Уж быв і міцно голоден, но на їдло ани не думав.

По довшім чеканю мати вышла з хыжы з ведрами, ішла ку студни по воду. Покы матїрь ся вернула з водов, Василько уж лежав на пецу, розоблеченый до гола, счупленый під покровцём. Шматя порозкладав по пецу і стопику, жебы сохли. Мати, як вошла до хыжы, відїла ёго мокре шматя, было велё крику. Відїла і Василька зблїднутого, аж збелавітого. Стала догваряти: „Васильку, не буду тя бити, хоць бы-сь собі битку заслужыв, а порядну, за тото, што ты днесь зробив. Але ты ся сам побєш, скорше повіджено, же уж єсь ся побив, бо будеш хворый. Уж єсь ся находив до школы. Місто того, жебы-сь нїс до хыж дрыв, ці воды, підеш ся змачати, захолодити. Увидиш, запалїня достанеш од того!“

Василько на пецу лежав тихо, слухав мамине догваряня. Быв радый, же ся вшытко обышло без биткы. Щі мав велике щастя, же в тім часї отець не быв дома. Лежав на пецу, лем голова му стырчала спід покровця. Мати понадавала і пішла за своёв роботов. Він лежав і з пеца слїдовав маму. Быв уж барз голоден. Од рана не їв ніч. В брїху му голосно шкурчало, як в лїтї жабы в мочілї. Зыйти з пеца ся ганьбив, на пецу під покровцём лежав голый. А од мамы просити їсти не мав одвагу по тім вшыткім, што зробив. За таке провинїня. Так лежав дале, щі ся веце скорчів, жебы не было чути шкурчаня в брїху.

Лежав і позерав на хлїб, выложеный на грядї під повалов, недалеко од нёго. Хлїб му пахнув аж слины лыґав, так ся му хотїло до хлїба закусити. Лемже про нёго на пецу, тот так міцно пахнячій хлїб, быв барз далеко, бо го з пеца не міг достати. Може бы зъїв і пів хлїба, такый быв голоден. Не зоставало му ніч інше, лем чекати, покы буде вечеря. Чекав, коли будуть варены бандуркы. Мати їх шкрябала на лавцї перед пецом. Чекав, чекав, і вечерї ся не дочекав. Під покровцём, склюбаченый до клубяте, ся загрів і заспав.

В ночі ся пробудив. Барз го болїла голова і цїла хыжа ся із ним крутила. Не знав, коли го облекли і з пеца перенесли на постіль. Голова болїла. Была му велика зима. Не міг ся загрїти ани під великов теплов перинов. Мати грїла над шпаргетом хустку і закручала го до той теплой хусткы, говорила: „Видиш, видиш, Васильку, што я тобі говорила? Же схворієш. Уж є то ту!“

Загрїв ся. По куртім часї уж му зачінало быти барз горячо. Зачав зо себе перину скоповати. Перевертав ся з бока на бік, сильно стукав. Захрипнув, не міг ани слово проречі. Думав, же ся задусить, так го горло болїло. А мати му на голову клала мокрый рушник. Той ночі в хыжі нихто не спав. Старшы братя, котры з ним спали на єдній постели, охабили го самого на шырокій постели. Єден лїг на лавку за стіл, а другый на пец. Там могли холем спокойно лежати, кедь не поспати. І мати до рана око не зажмурила. Ледве вшыткы дома ся дочекали рана.

Скоро рано пришла баба Куруцка. Василько лежав із запертыма очами, но не спав. Пораз закашлав. Быв цїлый червеный, розпаленый од горячкы. Якбы у снї чув слова бабы Куруцкы: „Наперед му змечу угликы. Може то буде лем зочі. Уж єм не єдному одрабляла. Залежыть, од кого зочі дістав. Мусили то быти барз силны очі. І думам собі, од кого міг дістати, але допереду не буду говорити. Увидиме.“

Баба Куруцка зо шпаргета зметала яры угликы до горняте до студеной воды. Тов водов омыла му тварь, потім з горняте му дала із той воды напити ся і так му повідала: „Васильку, не бій ся ніч. О годину будеш здоровый. Завтра будеш мочі знова іти на Мочільця ся возити.“

Не было так. Пообідї горячка была щі векша. Часто хотїв пити. Мати стояла коло постели і говорила: „Видиш, видиш, хлопче мій, што ты наробив. Хто то відїв так ся змачати. Мокрый ся возити до самого вечора, і не прийти скорше домів. Так, як бы уж не было другого дня. Не жебы-сь мі дома дашто поміг. Видиш, же єм скоро сама на вшытко. Отець із Іваном в лїсї рїжуть сяговину, жебы даку коруну заробили холем на нафту і сіль. Ой, дїточкы, лем мі старости придавате. Дость мам біды іншакой.“

Пообідї знова пришла баба Куруцка. Василькови положыла руку на чело, стала бідкати: „Ё-ё-ёй, тадь він цїлый горить! Треба скорше дашто робити, покы щі ся видно. Кедь то буде, як бачу, пек бы му было пристрїт. То на нёго звыкли быти такы великы горячкы. Але і пристрїт уж єм не єден вылїчіла. Мусиме од нёго одрабляти щі завчасу, покы сонце не зайде.“

Баба Куруцка пішла ку облаку попозерати, як высоко было сонце. Але і так ніч не відїла, бо было захмарено. Матери говорила: „Марё, заклич куму Ілю, мусить нам помогати. При лїчіню той хвороты мусить быти веце жен.“

Баба Куруцка взяла горня з лавкы. Меджі тым прышла кума Іля. Баба з горнятём схованым під фартухом, пішла долов двором, через драгу, до ярку під невеликый міст.

Під мостом было вшелияке змітовиско. Хоць там быв і снїг, мож было найти то, што баба потребовала. Нашла вышмарены три стары зметены березовы мітлы. До горняте зачерла долов водов повне горня воды. Стояла під мостом. Під плечом єдной рукы тримала березовы мітлы а в руцї повне горня воды. З другов руков тримала ся верьбового кола і чекала. Смотрила на куму Ілю, котра стояла під стїнов. З матїрёв слїдовали, ці хтось не іде горї або долов драгов. Бабу Куруцку нихто не смів відїти з чуджіх людей, ани стрїтити. Як бы хтось єй відїв, одрабляня бы было неплатне, бы не помогло. В тот день бабі ся пощастило на першый раз, же єй нихто не відїв. Вошла до хыжы. Стары мітлы вопхала до шпаргета, спалила їх. Як мітлы згорїли, з лошков выберала яры угликы і по єден їх пущала до воды до горняте. Як зметала девять угликів, слїдовала, ці вшыткы попадали на дно горняте. Кедь впала холем векшына, было добрї. Баба ся поставила до середины хыжы. З лївов руков выберала по єден углик з горняте з водов, метала їх до каждого кута в хыжі на крест. Потом з горнятём стала перед святы образы і молила ся якусь молитву, котру знала лем она. Потім приступила ку Василькови, з водов з горняте умыла рукы, ногы і чело. Василько лем слїдовав, што баба з ним робила. Холодна вода робила му добрї. Холем кус му охолодила розгорячене тїло. Баба потім приказала му сїсти і з той воды з горняте ся напити. В голові ся му закрутило, быв як пяный. Барз ся му не хотїло пити таку нечісту воду, в котрій плавали угликы і попіль. Але наконець бабу мусив послухати і напив ся з той воды. Остатню воду з угликами баба з двору выляла на стрїху хыжы.

При тім выливаню кричала: „Жебы од тя тота твоя хворота так скоро одышла, як скоро тота вода стече долов стрїхов.“ Баба порожнє горня вынесла до хыжы, перевернула дном горї, поставила під стіл. Мусило там стояти до другого дня.

По бабинім лїчіню горячка ся не зменшала. Голова дале міцно болїла. Раз му было горячо, другый раз зимно. Зима з ним трясла і під перинов. Уста мав цїлы попрасканы од горячкы. Быв міцно захрипнутый. Тяжко ся му говорило, бо в гартани міцно болїло. Мати не спала далшу ніч. Лампа, хоць была скручена, горїла од вечера до рана.

На далшый день рано баба Куруцка пришла Василька відїти. Нагла ся ку матери, потихы стала шепкати. З того шепканя і він дашто розумів, хоць як го хворота мучіла. Баба говорила: „Марё, мі ся тото не любить. Так ся мі видить, же то не буде ани зочі, ани пристрїт. Моє одрабляня уж бы давно помогло. Мі ся видить, небого, же то буде велике запалїня. Дость ня то могло напасти скорше. Не бій ся, не плач, поможеме му і од того запалїня. Уж єм дотеперь не єдно запалїня вылїчіла. Ё-ёй, кебы єм теперь мала тілько стовок, та бы-м была велика богачка. Не треба тратити час.“

Баба ся нагла цалком близко ку матери і стала шептати: „Треба чім скорше позганяти гноївку. Найлїпша бы была спід помоста, де стоїть кінь. Зробиме му кавею. А добрый кавей поможе. Будеш відїти, же поможе. Єдино гноївка може таку высоку горячку загасити.“

Мати велё не роздумовала і довго не чекала. Робила вшытко, што баба казала. Як іщі лем о бабинім кавею говорили, щі лем шептали, Василькови жалудок уж ся став піднимати.

Знав, што го чекать зато, же відїв щі нетак давно, што тот бабин чудесный кавей робив зо старшым братом Михалом, як го тота баба лїчіла. Сховав ся цїлый під перину і роздумовав, што буде робити. Утїкати не міг, ани не мав де. Баба сидїла на краю постелї, Василька ся звідала: „А ты, Васильку, не хочеш ся выздравіти? Ты хочеш умерти? Хлопче, щі маш коли іти на другый світ. Ты щі молодый. Што ся боїш? Тот кавей іщі никому не зашкодив. А тілько го люде пють. І стары, і молоды. І такы дїти, як ты. І ты од нёго не умреш. Тот кавей лем ті поможе. Увидиш. Знаш добрї, же мати до доктора з тобов не піде. Же не продасть послїдню корову, жебы могла заплатити докторови, жебы тя лїчів. Зато, мусиш, хлопче, ся лїчіти так, яка у нас є можность. Щі добрї, же люде знають помочі.“

Василькови не барз ся хотїло слухати бабину бісїду. Але зато бабі ніч не говорив. Щі міцнїше ся закрыв перинов. Чекав, што ся буде робити дале. Мати о куртый час од сусїды принесла в малім мисятку гноївку. З бабов процідили через ряндку до горнятка. До гноївкы наляли солодкого молока і чудесный кавей бабы Куруцкы быв на світї. Уж лем роздумовали, як Василька наговорити, жебы тот чудесный кавей выпив. Баба з мамов пришли ку постели. Баба тримала горня в руцї, говорила: „Васильку, хлопче мій, одкрый ся, сядь собі, напєш ся кавею.“

Василько обома руками тримав перину, тілько біровав. Спід перин тілько біровав, хрипливо кричав: „Я тот ваш кавей пити не буду!“

Баба з мамов знова стали просити, вшелияке обіцяли, жебы ся напив кавею, же выздравіє. Він ся затяв і тримав на своїм, же тот бабин кавей пити не буде. Баба горня з кавеём дала матери до рук. Сама Василька насилу одкрыла, стягла перину. Він кричав, аж захрипнув: „Я вам тот ваш кавей пити не буду! Я знам барз добрї, што то за кавей!“ Плакав, слызы му текли долов лицями, аж перину змачали. Але ёго плач му не помогав. Ани ёго крик. Баба го хопила за рукы. Клякла ку нёму на постіль, притисла ку собі, потримала ёго голову. Мати,  як відїла Василька такого выплаканого, змукареного, істо єй за сердце стискало, стала думати:„Боже мілостивый, помось нам. Чом тоты невинны дїти мусять так терьпіти?“

Кедь бы знала, же му поможе, тот кавей радо бы выпила місто нёго. Не могла так зробити. За нёго міцно ся бояла. В близкых околішнїх селах, і в Ялинах, на горячку і такых хлопцїв і дівчат уж велё повмерали. Хоць од жалю єй сердце болїло, мусила робити, што баба приказовала. Хоць нерада, притулила горня з кавеём ку ёго устам. Хоць єй самій на жалудку было недобрї, насилу ляла до нёго тот чудотворный кавей. Як наскоро до нёго выляла, так наскоро він го вернув до старого ведра коло постелї уж порыхтованого. „Нич то зато!“ Спокійно говорила баба, втераючі свої рукы од кавею до рянды. Дале говорила:

„Тілько кавею лем в нім зостало, што горячку загасить.“ Успокоювала матїрь. Были обидві спокійны. Лем Василько ся обертав з бока на бік, плював, втерав уста до рянды, кричав:

„Скоро мі дайте чістой воды ся напити!“ Баба говорила: „Лем вытримай, дораз достанеш ся напити. Наперед тот кавей мусить зробити свою роботу. Аж потім достанеш пити, тілько будеш хотїти.“

Уж не міг вытримати. Просив ся напити чогось чістого, бо в ротї му смердїло за бабиным кавеём і напинало го на вертаня. Мати уж не слухала бабу, пішла перед пец, де на лавцї стояв великый горнець з намоченыма сушеныма грушками. Наляла юхы до другого горняте і принесли му ся напити. Смачнї ся напив доброй юхы. Іщі дакількораз го напло, але по грушковій юсї цалком му полегшало. Обернув ся на другый бік, бо на бабу уж не міг ани позерати. Змучненый скоро заспав твердым сном.

Рано знова пришла баба Куруцка попозерати на Василька. Як відїла, же быв свіжішый, говорила: „Та што, Васильку, уж будеш пити мій кавей?“ Сміяла ся з нёго, дале говорила:

„Видиш, Васильку, а ты не хотїв пити мій кавей. Не знам, не знам, што бы із тобов было до рана, кебы не тот мій кавей. Уж бы-сь ся не возив на Мочільцях, але з ангеликами на другім світї. А кедь зъїш ту тото, што я тобі принесла, (вказовала в руцї скрученый паперик), та будеш здоровый як бук.“

Баба прынесла в паперику сушены теркы. Матери говорила: „Марё, намоч їх до теплой воды. Як помякнуть, кус їх прицукруй і дай Василькови зъїсти.“ Мати так зробила.

Василько наперед не хотїв ани сїсти. Одмітав мисятко з бабиныма терками взяти до своїх рук. По маминім перегваряню одкрыв перину, сїв собі. Сидїв на постели, попозерав до мисятка на поцукрены теркы. Міцно му запахли, стали ся му збіговати слины. Таку доброту уж не міг одшмарити. З маминой рукы взяв мисятко. З мисятка руков выберав по єдну терку і їв. Бабі не дуже вірив, але теркы были міцно добры, же не мож было їх не їсти. Аж пальцї собі облизовав. Їв теркы, і пораз попозерав на Бабу і собі думав: „Кебы уж тота баба пішла з нашой хыжы. Жебы собі не здумала знова зо мнов штось робити. А головнї,  жебы не здумала мі давати пити тот єй чудесный кавей.“