16. 9. 2019: 110-роча од народжіня (19. 9. 1909) і 25 років од смерти писателя і културно-освітнёго діятеля Василя Зозуляка (15. 5. 1994)

  • Зборник статей, повідань і уривкы з романів писателя Василя Зозуляка, якый зоставив: А. З., корыє цїлый текст з україньского языка переклав до русиньского і котрого потрет отця з 1975 року є і на обалцї книжкы.

    Зборник статей, повідань і уривкы з романів писателя Василя Зозуляка, якый зоставив: А. З., корыє цїлый текст з україньского языка переклав до русиньского і котрого потрет отця з 1975 року є і на обалцї книжкы.

Путованя за словом

Уж ту были і щі прийдуть многы, абы одкрывали новы і далшы взаємности чоловіческого слова, яке возникаючі в нашій душі при властнім зродї ставать ся незалежным од нас і жыє якбы своїм властным жывотом. Скоротити, присвоїти го собі і здомашнїти натілько, абы мі служыло, пробовали ґенерації і єднотливцї, асле выслїдкы тых снаг, правду повісти, были барз неєднотны.

Нарабляти із словом – то є велика одповідность, бо кедь оно, зроджене в зданливій тихости мысли, высловить ся наголос, або ся напише, знає притулити нашу душу, але єй ай любити. Тому одповідность за слова часто зацытковали. Бояли ся праведности слова, а не є тому інакше ай в днешнї днї. Влїтї, в 1964 роцї молоды авторы, котры тогды не выдали властну книжку (а подаєдны не мали за собов іщі властной часописной публікації), зышли ся єдного дня у містности пряшівского україньского выдавательства на Масаріковій улцї, чісло 1, на першым штоку, де вшыткых чекав Іван Мациньскый. Може быв нетерпезлївішый, як мы, бо го чекав сердечно на то, якый уроджай до літературного ґаздівства му принесуть новы челядници. Од того часу нашы стрїчі были розпланованы рівномірно по 4-5 до рока, але місце сходжіня ся перенесло до готела Сіґорд недалеко Пряшова, де сьме нераз побыли і по два днї. Із тых стрїчань в 1966 роцї зродив ся зборник поезії семох молодых поетів – Пригорщі весни. Зато од того часу молоы авторы были кликаны до Руського дому на засїданя писательской секції. Там єм попершыраз відїв Федора Лазорика, Михайла Шмайду, Василя Зозуляка, Юрка Бороліча...

З цїлой той плеяды, котра ся літературно формовала і розвивала в другій половинї штиридцятых і потім пятьдесятых роках (позн. ред.: 20 стороча), выникали в діскусіях Лазорик, Зозуляк і Мациньскый. Найдовше сьте могли слухати Лазорика, якый мав велике гуморне обдарованя, кедь когось із колеґів хотїв высміяти, наісто, же ся му то ай подарило. Нихто перед ним не быв обплоченый так, же го минув острый язык старого барда. Быв свідком того, як подаєдным молодым „вытяг‟ слызы із очей, а старшых колеґів пера доганяв ку зуфалым машкарам од захватів злости. Не доволёвав сі таку словну еквілібрістіку лем ку єдному, а тым быв Василь Зозуляк. Народный тон, якый Федор Лазорик наслаждав слухательство, быв абсолутно чуджій Іваному Мациньскому, котрый такы бісїы в дусї народного розповідательства поважовав за тон недостойный писательскых уст. Мациньскый при аналізованю стишка або прозы, ся намагав быти аналітіком екстракласы, якый у текстї находить технічны і умелецькы средства ёго впливу на чітателя, але помагав собі і історічныма, як ай фолклорныма навязностями твору.

А тото третїй із „святой тройцї‟, як їх благой памяти старшых колеґів доволю собі поменовати? Якый же быв Василь Зозуляк у нашых сполочных взыємностях? Якось найскорше зріс єм ся із ним, хоць ціґаретлёв знав понукнути і Федор Іванчов, котрому-м до редакції Дуклї носив свої стишкы-страшкы, бо даколи справды страшили модерностёв за кажду цїну, а жаданы были, главно такы, у якых было можне такой натрафити на сто зрозумительных ідей, што нима вітор побивав у формі плаґатів, гесел і іншой шелиячіня із засоб наочной аґітації і пропаґації той добы.

– Товариш Сухый, чом од тебе так мало чітаєме на сторінках нашых друкованых орґанів? На минулій творчій стрїчї у Руськім домі єсь при оцїнёваню Збіглеёвой поезії справды трафив клинець по головцї. Ай Андрій Червеняк тя похвалив, не мав бы-сь частїше публіковати, што думаш? Або ті дахно не доволять?

Была то бісїда у єдній з канцеларій Културного союзу україньскых трудящіх, де єм такой по скінчіню высокой школы наступив на роботу у функції референта. Приобіцяв єм, же о пару днїв принесу свої найновшы стишкы, котры єм потім Василёви Зозулякови чітав у пиварни „Мексіко‟, а старый класік при тім руменїв і руменїв. Хто знає, ці од літературного слова, або од пива, але правдов є, же мі тогды радив глядати „сто можностей‟ выражіня думкы, образу і аж так тоту  майвгоднїшу ужыти у конечній подобі стишка.

Зачатком сімдесятых років наступив єм до роботы в пряшівскім радію, а кедьже мі припала релація Писателї перед мікрофоном, стрїчі з Василём Зозуляком, але ай з далшыма писателями, ся стали про мене каждоденностёв. Была то доба нормалізації, кедь многы з них ся не сміли публіковати, але творили, і ясно, же їх мерзила така сітуація. Раз за мнов пришов Іван Мациньскый і мі гварить, ці бы єм му не взяв до высыланя пару стишків.

– Як? Тадь вы сьте проскрібованый! – гварю му. – Выдумайте даякый вгодный псевдонім і давайте гет, бо ся чую, як кебы мі язык вырїзав. А гонорар? На яку адресу послати?

– Нашто гонорар? Дайте стишкы задекламовати доброму герцёви. Занєте кому. Микоёви Симкови.

Нато пришов до реакції Василь Зозуляк і повівам му, о што ся їднать, а лем тайнно, такой допереду вірю, же з тым ся не згодить. Але нї.

Василь Василёвіч ся розчортив і зачав надавати на партію і на порядкы. Гварить, хто буде народу правду вказовати, кедь писателям позатыкають роты?

Чей тоты, на розум бідны функціонарї? Мациньского треба давати, бо то є сила.

– Знаєте, не є мі тот чоловік по смаку, а, акбач, ани я ёму, але помозьте му, жебы справды не утїк од писаня. Тото є велика дурніця, што ся теперь пропаґує, же каждый є заступительный. Великых оріґіналны таленты суть і будуть все лем оріґіналныма.

Зозуляк знав быти патетічным і знав розогнити ся, кедь відїв несправедливость. Мав у собі іскру камартьскости, джентлменства...

 

Многы із молодшых колеґів-писателїв му не розуміли. При каждій нагодї указовали на нёго пальцём, же є представителём соціалістічного реалізму, котрый є безкровным і нежывым.

– Моя творчость, же не має Божой іскры? Я їм укажу! А ты, Штефане, што собі о моїй прозї думаш? Чітав єсь трилоґію Нескоренї!

– Чітав єм третїй дїл, барз є то розтягнуте...

– Лемже то мій штіл писаня.

– Але хто то буде чітати, кедь є то грубе як Біблія?

Люде днесь потребують чітати курты і мудры книжкы.

– Я не годен... Нутиш ня ку повіданям, што?

– А чом бы нї? Даколи є тяжше написати курту річ, як...

– Добрї, добрї, знам я тото ай сам.

– Вшытко, Василю, маш таке важне, серьёзне і барз офіціалне... А што як бы-сь вытворив добру книгу гуморных повідань?

Даґде о рік быв докінченый рукопис гуморістічного зборника Світло і тїнї. Книжка мала успіх, а нескорше переложена Юраём Андрічіком до словацького языка і выдана Выходословацькым выдавательством в Кошіцях. Писарька, яка переписовала книжку, ся мі потім сповіла, же даґде в рукописї наробила переклепы, бо од сміяня страчала контролю над текстом. В конечнім резултатї за своє дістала од автора, але і так твердила, же то было найлїпше, што од нёго до того часу чітала.

Так  му то повіджте самы.

– Прошу вас, тото бы єм сі не доволила.

– А заплатити хочете?

– Все мі іщі придасть навеце, як сьме ся доїднали.

А што ся тыкать соціалістічного реалізму, на тот Василь Зозуляк не дав допустити. У нёго література значіла роботу про масы, ку якым ся писателёви треба знижыти.

А не мало бы то быти навспак? – повінам му.

– Вы, молоды забываєте на то, же нашы люде іщі недавно не знали ани писати, а ты уж такой хочеш модернізм пхати. Чітай класіку і уч ся подля нёй ай писати (Василь Василёвіч надовшытко узнавав російску класічну школу, а подля нёй насаджовав творчу мірку на свої і чуджі творы). Не годить ся полемізовати, чому чуджа душа вірить цїлый жвот, а ты єй у высокім віцї переводжовати на похыбны дражкы, о котрых в найпрязнївішій приязности сам не знаш повісти, де устять і што ті дадуть до далшого творчого жывота.

Обидвоме сьме знали, же нихто із своїх позіцій не попустить тому другому,

Зато сьме менше філозофовали і скорше сьме ся при сиджінях замірёвали на „чіщіня‟ текстів. Написав єм тогы рецензію на споминаный третїй дїл Нескореных, у якій єм не схвалёвав порозтягованость описаных пасажів. Василь ся нагло затяв, як то знав лем він, і ня попросив припомочі му пртиправлёвати друге выданя Нескореных з тым, же тект нелем скоротиме, але і значно переробиме. Є правдов, же ку тому ниґане не дішло, але на ёго обїднавку єм приправив план-список окремых частей трілоґії, якы бы было треба выкреслити і окреме тых, якы собі жыдали перероблїня. Творчі планы были обровскы, але здоровя уже не доволёвало так много высиджовати за робочім столом і Нескоренї зістали на вічны вікы у такій редакції, як їх знаєме дотеперь.

Кінцём 1977 року, кедь єм уж учів у Снинї, зась сьме ся стрїтили в Руськім домів у Пряшові на засїданю україньской секції Союзу словацькых писателїв. Довго сьме ся не віділи і постарітый майстер барз ся мі тогды зрадовав.

– Як жыєш? Што там у Снинї? А пишеш дакус?

– Дякую, дякую. Гварь радше, што у центрї нового?

– Ту недобрї! Межді простым трудовым народомм все єм ся найлїпше чув. Дораз бы-м ся розбіг до родного Чертіжного. Але хто ня там прихылить, стару сироту?

– А што же так похмурно?

– Подь на каву до Верховины, та ті дашто поповідам.

При

каві тогды Василь Зозуляк говорив о Хартї ´77, ці єм єй чітав і якый на то маю погляд.

– Я, а чітав? Ты фіґлюєш? Хто бы міг мі єй текст задоважыти?

– Я! Дам ті го!

– Нашто мі!Ты повідж, што там у нїй є, тай уж буду знати.

– Вшытко правда, брате Штефане. Пекуча правда, лем то не мам кому повісти.

Василь Зозуляк, якого дотогды єм ниґда не відїв в такій назоровій коншеталації, надавав на партійных фунціонарїв, котры пущають жылов народу і соціалізму. Скінчіли сьме то тым, же хартісты мають правду, але треба знати, як мы ся маме в даній сітуації потримати.

Представ собі, же за мнов прийдуть окресны або крайскы папалашы і будуть хотїти, абы єм тото одсудив. Протів властній волї...

Так єм собі тогды подумав, же як того чоловіка мало знам і недобрї быти єднозначным при характерізованю ай такых людей, о котрых собі часто подумаєте, же їх добрї знаєме, а притім то не є так ани здалека. Василь Зозуляк наісто ку такым людём патрив.

Болїло го сердце, же україньска література у Чесько-Словеньску є мало чітана. Надумав ся веце містных слов вкладати до україньскых текстів. І в тім сьме ся порозуміли тыж.

Слова, слова, слова...  Зістають вічныма. Кебы ай так тоты, што їх творять.

 

Мґр. Штефан СУХЫЙ, Снина, скорочене, здрой: Русиньскый народный календарь на 2004 рік, зоставитель: Мґр. А. З., сполупрацовници: Мґр. Гавриїл БЕСКИД і кол., Пряшів, Русиньска оброда, 2003, ISBN 80-88769-50-7,136 с.

Script logo