16. 9. 2019 : Tворы Александра Павловіча суть надміру актуалны про сучасника

(До 200-роча будителя Русинів – Александра Павловіча.)

... Слово є слово. Поет ся минув, а слово зіставать як вічный поломінь, што зогрївать нашы сердця і по сто і по сто пятесяти і веце роках. Треба сі заслужыти таку ласку, треба быти достойным такой почливости. Што то є за сила слова, яка дошкаменту розьятрює наше внутро і не дає нам спати по ночах? Сила слова великого русиньского будителя, душппастыря, писателя, чоловіколюбця. Є то сила особности Александра ПАВЛОВІЧА.

19. септебра 1819 Александер Павловіч узрів світло світа в Шарішскім Чорнім, тогдышнёй Кошіцькой жыпы, днесь Бареёвского окресу, як пята дїтина в родинї ґрекокатолицького священика Івана Павловіча.

Спомянути сі днесь на нашого будителя, то не є лем наша повинность, то є ай радость, же такого чоловіка сьме мали в минулости, котрый у далеко тяжшых условіях свого жывота просвіщав наш народ, вчів го быти міролюбным, богобойным, а главно, быти хрістіаном, якый бы ся не мав ганьбити за своє русинство. Тадь світ ся мінить довкола, а люде зіставають людми. На тій земли, де суть лем на гостинї, мали бы пережыти смыслуповный жывот, якый принесе хосен нелем їм, але і їх дїтём, своїм продовжователям, своїм потомкам. А єднов із основ утриманя свого я, є наша ідентічность, наша народна тварь. Не знати чому, але Русинів все было треба росвіщати, отворяти очі і учіти їх, хто суть они. Є то великый парадокс. Але выпливать із причін, якы свій студник находять в тім, же они все служыли даякому панови, а зато їх хрептова кість ся огынала подля потребы. В поточінї віків міняли ся панове, а Русин все ся ниже згынав і служыв свому панови, як найлїпше знав. Попритім страчав свою ідентічность, бо хотїв выжыти. Мало зіставало такых лядей, якы не позерали на „хлїб‟, але певно ся тримали свого корїня, і хоць мусили зазнати вшелиякы політічны і економічны тортуры. Тадь не треба йти далеко.

Преставме собі днешню добу і каждый, хто холем дакус інклінує ку русиньскому дїлу, дасть нам за правду, же наше русинство не залежыти од добы, але од людей самых, од їх смілости, од їх рододолюбности на народній ниві, од їх великой завзятости голосити ся тым, кым суть – Русинами...

Попробуйме ся вшыткы над тым задумати. А жебы нам было легше, оберниме ся на поезію Александра Павловіча, нашого попередника, якый добрї знав світ, відїв до далека і шырока. Він безгранічно любив свій народ і желав му лем то найлїпше. Своєв поезіёв, доброчінным діятельством, освітов зробив вшытко, што міг за свій жывот зробити. А же жывот не мав легкый, свідчіть о тім і ёго біоґрафія, факты якой сі теперь припомянеме.

А. Павловіч пережыв страстне дїтинство. Як штирирічному му умерать нянько, а як девятьрічному стратив маму. Сиротьска доля го позначіла на цїлый жывот. Немало своїх поетічных творів якраз присвятив даній темі. По смерти матери жыє А. Павловіч у своїх близкых – у своёй сестры Марії, у вуйка Андрія Ґладышовского, у брата Івана, у брата Осифа, священика в Комлоші (теперь Хмелёва, Бардёвского окресу), якый го найвеце підтримовав.

По скінчіню польско-нїмецькой основной школы у Львові, вертать ся назад до родного краю, учіть ся в латиньскых низшых класах бардеёвской ґімназії. Вшыткы три языкы успішно опановав, окрем того, іщі ся навчів говорити і шарішскым діалектом, в якім пробовав писати.

Дале А. Павловіч штудує в мадярьскім Мішколцї і Яґрї, де собі сам зарабляв на хлїб як выхователь і учітель дїтей в родинї нїмецького доктора, а пізнїше в родинї ґрофа Сірмая. Наконець по родинній традіції кінчіть теолоґію в Духовній семінарії в Трнаві. Штири рокы штудій у Трнаві дали много молодому поетови. Ту ся стрїчать з ідеями Людовіта Штура, зближує ся із такыма вызначныма Словаками, як: Я. Паларік, М. Гатала, Ё. Вікторін, чітать роботы П. Ё. Шафаріка, Маріну А. Слаковіча і іншы.

27. авґуста 1848 го О. Ґаґанець высвятьв за ґрекокатолицького священика як неженатого, пізнїше быв менованый архіварём і протоколістом Ґрекокатольцького єпіскопского уряду в Пряшові. Ту ся зближує з нашым великаном А. Духновічом, якый мав великый вплив на ёго поетічну творчость, главно в области соціалных і просвітительскых мотівів. Силный вплив на нёго мала російска література, ідеї славянства він присвятив неєден свій стишок.

А. Павловіч довгы рокы быв священиком в Біловежі, де по Комлоші (Хмелёвій) іщі веце ся зближыв з народныма масами, як і у Вышнїм Свіднику, де вів велику освітну роботу, остро выступав проти мадярізації, пестовав у Русинів любов до свого слоа, підтримовав їх матеріално, пережывав за їх долю. А што главне, вірив, же раз настануть лїпшы часы, і Русины будуть щастливо жыти на зеленій планетї меном Земля. До послїднїх минут свого жывота думав на свій народ, з якого вышов і якому присвятив вшыткы свої творчі силы.

Умер А. Павловіч вісемдесятьєденрічный у Свіднику в 1900 роцї. Похованый є при Храмі Переподобной Параскевы у Свіднику.

Треба ся нам призадумати над смыслом ёго жывота і творчости. Тадь є з чого выберать, є ся з чого поучіти. Кебы сьме ряд-рядом перечітовали ёго поетічны творы, в каждім рядку найдеме безгранічну любов до своїх людей, знаня соціалного і псіхолоґічного ставу обычайного чоловіка, але і такзваного інтеліґента. Ёго творы суть надміру актуалны про сучасника. Тадь много з тых ёго творів, як Став бідного селянина, Коли муровали Білу Маковіцю, Пісня підкарпатьского Русина, Пісня о Маковіцёградї, Інтеліґентна рада, Глас Русинів, Качка, Уч на добре сына, та не буде псина, Надгробне, Прощаніє і іншы ся стали бесцелерами меджі народом, і днесь, по довгім часї мають што повісти каждому з нас. А што найглавнїше з нашого погляду, поезія А. Павловіча найвеце з русиньской будительской плеяды авторів інклінує к сучасному русиньскму языку, і хоць, правда, є в нїм много архаїзмів і іншых слов, взятых із чуджіх языків. Він ся найвеце приближыв ід свому народови, за тото люде, як і за ёго творы, за добротный характер, ёго любили і бечаловали. Він небоязливо, як священик, написав:

 

„Народ – владця великый,

Над всіх царїв і владык,

Ёго сила: віра і язык.‟

 

Вертайме ся к такому благодарному студникови, якый гоїть і очіщує раны. Вертайме ся ку ґеніёви русиньского народа – А. Павловічови, якый цїлый свій жывот пережыв у скромности, в покорї і трудолюбности. Світлый приклад ёго жывота няй нас наставлює к єдности духа, розуму, толеранції. Няй пробуджує Русинів з „глубокого сна‟ і двигать їх самосвідомость – на великость і якость русиньского народу.

 

ПгДр. Марія МАЛЬЦОВСКА, здрой: Русиньскый народный каленарь на рік 2001, зоставителї: Михайло ГИРЯК, Александер ЗОЗУЛЯК, Пряшів: Русиньска оброда, 2000, ISBN 80-88769-24-8, с. 126 -128.)

 

Александер ПАВЛОВІЧ

 

             ОТЧІЗНА

 

Я нещастный в чуджім краю,

     Як сирота жыю я,

Все лем о тобі думаю,

     Родная земля моя.

 

Там, де Бескиды, Карпаты,

     Там є моя отчізна,

Там жыє мій отець, мати,

     Сестры, братя, родина.

 

Они о ня ся старають,

     Як я жыю в чуджінї,

Я за ним воздыхаю

     І по стораз в годинї.

 

О родная землё міла!

     Розмышляю о  тобі,

Твоя маґнетова сила

     Тягне мене ку собі.

 

Не тїшать ня чуджі краї,

     Їх розкошы, выгоды,

Мі на мысли горы, гаї,

     В студенках свіжы воды.

 

Мілы мі, мілы Бескиды,

     Де жыє моє племя,

Там, де жыли мої предкы,

     Там жыти хочу і я.

 

Боже, дай скоро узріти

     Село, храм, святу церьков,

Там тобі ся помолити

     За душы нашых предков.