17. 1. 2025: Меланія ГЕРМАНОВА: Солідарнoсть Русинів (Повіданя)
Меланія Германова
Солідарнoсть Русинів
– Няньку, найвеце ня мерзить, кідь іду влаком, як мі тот Факов повість: „Ты шаленый Руснаку.‟
– Сыну, а ты му на то што одповіш?
– „Ты глупый Факове‟.
– Но видиш, же обидвоє сьте сі дали порядны тітулы. Не стяжуй ся на нёго, бо він не глупый Факов, а ты – не шаленый Руснак. А кідь же-сь шпортовець, та ті повім іші ай іншак – дали сьте сі ґол до властной бранкы. А же тоты „šalene rusnaci‟ є то мудрый народ, а я ті о тім повім і пару прикладів о їх
доброжычливости і солідарности.
А тото выдумане не є – тото Русины доказали своїма дїлами іщі до войны, але найвеце почас нёй, а знали, же їм зато од фашістів і їх прислуговачів грозить порядна одплата – смерть.
– Ниґда сьте мі о тім іщі не гварили.
– О тім ся не бісїдує, але такы скуткы, якы нашы люде пережыли до войны ай почас нёй, ся не сміють назвати шаленством, але „солідарностёв‟ а я ті о тім ай порозповідам:
– Фашисты перед войнов, але нейвеце почас нёй (кідьже ся раховали найлїпшов расов на світі) ненавідїли Жыдів. Ліквідовали їх, як могли. Уж єсь быв зо школы і з нами в Освєнчімі – то лем єден з концентрачных таборів. А у Европі їх было веце. Быв єсь і на Дуклї, де одпочівать вічным сном множество вояків різных народностей, найвеце Русів і Українцїв, але і нашых Русинів. А кідьбы фашісты выграли войну, наш робітный русиньскый народ быв бы їм слугами – жены служніцями в обистю, а хлопи отроками на поли і на тяжкых роботах. А приведу о тім іші єден приклад, віділи сьме то на властны очі.
... Іщі наістно перед войнов драгов смером на Полату ішло накладне авто, повне хлопів. На головах мали якысь чудны шапчата, а облечены были вшыткы у зеленых блюзах. Были то Жыде. Везли їх до концентраку – на смерть до Польска. Нараз перед нашым садом (плїт быв вываленый вояками) скочів єден хлоп з авта і пустив ся біжати. Єден з Фріцїв такой до нёго стрїлив – упав на землю з ротягнутыма руками і остав там лежати. Нїмцї думали, же є мертвый, одышли накладяком драгов на Полату. Мама з кухнї як чула стрїляня, такой выбігла з кухнї. Вєдно з няньком вояка одтягли дале до загороды – до тендеріцї. Думали, же є мертвый, силно кырвацав з правого плеча. Вечур го у міху, жебы нихто не знав, же што там є, вытягли на під над стаєньков, мама му дала фалатча хлїба і горнятко солодкого молока – моментално зъїв тот хлїбець і выпив тото молоко, видно было, же є барз голодный. Тото была і наша обжыва, бо склеп іщі тїсно перед войнов быв запертый, бо ёго властник Струль втїк перед Нїмцями. Рану на плечі му мама вымыла деревянков. До кінце войны му тото плече выгоїла. Як ся уж досправды скончіла война, повів мамі своє мено, же ся нескорше їй подякує. Быв то Леон Ґроссман – Жыд. Кідьже му уж ніч не грозило, нянько го одвіз на возї до Лабірце і у накладнім влаку одышов – де, не повів.
Навщівив нас, як сьме ся вернули з Україны – пришов до нас на якімсь чудернацькім моторі. Выстискав обох родичів. Мамі дав до рук бунчу пінязей, мі чуколаду а чудернацьке авто одышло з двору. Скадыль быв – ниґда не повів. За тот скуток, якбы ся дахто дознав і загласив, бы цілу нашу родину чекала смерть.
То лем єден припад захраненого чоловіка – Жыда. Повім іщі і далшый.
Молодша мамина сестра у Врутках захранила родину двох бездїтных Жыдів – одвдячіли ся їй, але тілько страху зажыли за тот час, выповісти тяжко.
Повідж, хлопче, не є то геройскый поступок?! То не є шаленство руснацьке, але солідарность ку іншым народам. А іщі ті порозповідам, як моя баба Євка захранила родины двох склепарїв-Жыдів. Як уж згучали, же іде война а же Жыдів будуть брати, баба ся споїла з Жыдом Мошком, же му поможе, бо Гершка уж скрила до єдной своёй сестерніцї. Як уж ходив по валалї биров з якымсь нїмецькым комендантом, сховала го у міху з зерном до сыпанця. Там была цїлорочна урода. Ёго двоє дїточок взяла ку своїм (а своїх мала 12, двоє їй вмерло). Пооблїкала їх до лашок своїх дїтей. Хлопцёви дала мено Петько, а дївчату Геленка. Наказала їм, же якы мена і призвіска мають мати і як ся справовати. Биров, што ходив за Нїмцями глядати партізанів і вояків, позвідовав ся бабы, ці не скрывать даякых Жыдів, баба му повіла:
– Пан беров, я іщі мам скрывати Жыдів, іщі мало біды мам з тільков челядёв? Ці вы знате, як насытити 12 порожнїх ротів мы двоє?
– А то вшыткы твої дїти?
– Вшыткы, веру мої, хвала Господу. Лем жебы-м была здрава і о них ся постарала – што будуть їсти і до чого їх приодїти.
– Подьме гет, пан комендант, она досправды мать 12 дїтей. Мать што робити, жебы выгодовати тільку гаведь...
Жыд Мошко быв обслуженый бабов до кінця войны. Такой по войнї дав бабі за ёго захрану цїлый склеп, а вшыткым єй дїтём дав по 100 корун.
– Ці то не є, сыну мій, солідарность? А тобі, як іщі дахто повість – шаленый Руснаку, повідж му тото, а повідж не зо злостёв: Руснак ниґда не зрадить свого приятеля, не зрадьме никого, бо сьме люде, а люде суть і Жыде.
По войнї Жыде одышли нелем з Габуры і Выдрани, але зо вшыткых русиньскых сел. Вдяка солідарности нашых Русинів, велё ся їх захранило. Барз бы тота солідарность ся тримала і сучасных людей, але і вшыткых народностей, та бы на цїлім світї быв мір.
А є так у сучасности?!
Пробудив ся народ з меном Русина,
Руку му подай, к нёму приєднали
Дїти отчізнины.
Бурї їх нищіли, громы до них били,
Але правды сила їх соєдинила –
Ожыли Русины.
... Тоты слова – просьба народова
З долин, вершочків буйна вода,
Жебы не заникла наша родна реч,
Жебы вічно жыв русиньскый наш народ.
(З недавно выданой книжкы авторкы - Што жывот принїс.)
