17. 4. 2017: Іґор ЛАТТА – ёго найвекша любов – театер

З артістом Театру Александра Духновіча в Пряшові ся говорить добрї. Выходить з нёго флуйдум щірого і отвореного сполубісїдника. То, же го люде любили як кума Мачанку з популарного розгласового серіалу Бісїда кумів, лем підвышує ёго популаріту міджі нашыма Русинами по валалах і містечках. А Іґор Латта ся уж штось набороздив по тых найвекшых закутинах од 1970 року, кідь по скінчіню середнёй школы в Снинї, Педаґоґічной факулты УПЙШ в Пряшові пришов до тогдышнёго Україньского народного театру, днесь Театру Александра Духновіча (ТАД) в Пряшові. О рік наступив до Театралного інштітуту Карпенка-Карого в Києві, якый скінчів у р. 1976. Од того часу ся не розлучать з театралнов сценов.

Родака з Пчолиного (нар. 2. 3. 1947), красного то русиньского села на Снинщінї, яке дало русиністіцї вызнамного языкознателя Василя Латту (1921 – 1965), уж одмаленька тягало к нетрадічній забаві. Може зато, же село жыло обычайным ґаздівскым способом жывота, як і ёго родина, а вшытко было таке просте. Іґор хотїв дашто веце. Уж тогды в нїм грала жылка декламатора, пак театралного артісты, представителя ролей у філмах словацькой і загранічной провеніенції.

 

Філм здобыв у ёго жывотї вызначне місце. Грав у такых філмах, як: Фраґменты з малого міста (вєдно із словацькым герцём Юраём Кукуром), в телевізнім серіалї Яна Лазорика Попатерце на нас, у філмі режісера Душана Транчіка Ай звізды были горячі (зображує сітуацію по впадї войск країн Варшавского договору на теріторію Чехословакії), Алберт, Алберт (грав вєдно з карікатурістом Федором Віцом і уж небіжчіком акад. малярём Михалом Чабалом), знимав ся у філмі Країнка режісера Мартіна Шуліка, Соколярь Томаш, Желарі (номінованый на Оскара), Ладомирьскы дзвоны і морітаты, в єдноактовцї Валентина Козменка-Делінде Слызы, котры нихто не видить, і наконець у америцькім філмі Начісто высвітлене...

 

Уж лем перерахованя філмів і телевізных адаптацій є дость довге, а де є розробка ролей, атмосфера награваня?.. То вшытко Іґор носить у собі. Повідав, же в споминанім часї, кідь грав у філмах, мало ся обявляв на домашнїй сценї ТАД. Тогдышня драматурґія, якось не находила про нёго ролї, і хоць час од часу ся дашто нашло, як, наприклад в Рівнинї Тортілї, де грав Жобрака („В тій ролї єм ся выкупав,“ говорить артіста. „Каждый го проганять, за шаленого поважує, а він лем із своїма псами жыє і тїшить ся з них.“)

 

Може то ай было добрї, бо не каждый з позерачів прияв такзваны експеріменты в нашім театрї кінцём вісемдесятых і в девятдесятых роках ХХ. стороча, якы завів тогдышнїй драматурґ театру Василь Турок. А к тій сітуації ся по своёму поставив Іґор Латта. Вшытко є з дачім повязане. Холем му зіставало часу на шыршый розлїт, на роботу з філмом. Была то своїм способом компензація вольного часу, творчо і розумно выужытый час.

 

Іґор любить людей. Про нёго комунікація з нима – то є ёго дыханя. По навернутю з Києва мав дость можностей на реалізацію своїх артістічных амбіцій. Грав тогды в україньскоязычных грах, у приповідках („Івасик-Телесик“, А. Шияна (роль Забудько), „Біла троянда“ Б. Юнґера, (Стефан), „Три білі стріли“ Яна Макаріуса (Білий Сокіл), поступно ся представив в молодежных ролях („Шкільна драма“ Я. Стельмаха (Слава Чекаль), „Шрами“ Є. Шабана і І. Тернюка (Валентин), дале в комедії „Фараони“ О. Коломійця (Оверко), заграв сі ай старого Дїда Юхима в драмі „97“ – „Хліб наш насущний“ М. Кулїша, Дїда Мудрика в грї містного автора Віктора Гайного „Там, де щебечуть солов’ї“. З того часу сі споминать на роль Ладї в грї Б. Фіксовой „Обочини чудових доріг“, яку успішно режіровала Наталія Мигалёвова (роджена Корбова, дївка знамых манжелів Осифа і Марії Корбовых), яка пізнїше охабила театер (ай з недостатку можностей на самореалізацію).

 

Окрем граня в театрї, Іґор заложыв театралный колектів Штудент при україньскій ґімназії в Пряшові, з якого вышли такы артісты, як братя Гудаковы: Михал – популарный модератор, і Серґей (умер 29. 5. 2009), Л. Миндош, Я. Сисакова, В. Урбанкова, з лабірьскым колектівом на фестівалї драмы приготовив Вечуркы, якы ся грали по русиньскы, приправлёвав гры з аматерьскым колектівом у роднім селї, словом, не зістав із заложеныма руками. До того пришло радіо, де грав у приповідках, грах, а главно в релації Бісїда кумів, де як кум Мачанка спочатку сполупрацовав із знамым артістом Павлом Симком, довгы рокы успішно награвав тот серіал з Николаём Ляшом (кум Дыня), аж до ёго кончіны (25. 2. 2008).

 

Фестівалы по русиньскых валалах творять далшу сферу ёго дїятельства, де модерує, забавлять. А зась ту є лем стрїча з людми, яка ся не дасть нічім замінити. Потім сполупрацує з театралным колектівом Квіт, што дїяв при Русиньскій обродї в Пряшові, якый вела ёго жена, бывша редакторка русиньской редакції Словацького радіа Феодосія Латтова, з яков выховав троє свідомых Русинів. Іґор говорить, же дверї театру суть про каждого отворены. Кідь буде велё інтересуючіх ся о театер при Русиньскій обродї, він докаже зробити ай по веце алтернацій і заспокоїти вшыткых. Важне є то, абы молоды люде робили, плекали ласку к родному русиньскому слову, учіли ся театралному уменю. А зась є Іґор у своїм колобігу, коло своёй ласкы з молодости.

 

Молодость... Рокы дозрїваня. Хто коло нёго стояв, як ся розвивав ёго внутрїшнїй потенціал? Родный край – то є тот барометер, якый чоловіка направлять на такы або іншы стежкы. Што він дав вызнамному представителёви русиньского театру, културно-народностного жывота вообще?

 

– Сітуація в Пчолинім ся барз змінила од часів моёй молодости, – повів нам Іґор. – Як єм напослїдку быв у нашім хотарю, є то там смутне, вшытко барз зароснуте, загущавене. Але і так – красшого краю я не познам, і хоць єм походив того дость. Церьков на бережку... Кідь там выйдеш, видиш цїлу околіцю. Потїшить сердце. Хотарь єден з найвекшых у Сниньскім окресї. Пас єм там коровы, дружстевны телята, мати-небіжка мусила на дружство ходити коровы доїти, а я мусив „єдноткы“ зарабляти, ходив єм сїно звожовати. Попри тім єм собі все нашов час на пества, естраду, на даякы фіґлї. Та так то было. Але вшытко ся поминуло.

 

Поминуло, але в сердцї спомины зістають лем на тото найкрасше, а тым досправды родный край є, з котрого сьме вшыткы вылетїли, як птахы з родного гнїзда, жебы сьме збогачовали іншый край і іншых людей. Така вже судьба чоловіка, а Русина тыж. Іґор говорив о перспектіві свого театру, о молодых талентах. Є му то властне – не піддавати ся. Сам сі мусив выробити свою властну філозофію жывота. А тов є то, же є все што доганяти, што робити.

 

– На своїх путованях єм быв і в селї Кореївцї, окрес Свідник, де жыє дас 50 людей, але на бал там пришло коло 150. Ай в тім віджу момент перспектівы. Ай там бы ся дав заложыти малый сільскый театер, – скрятать Іґор бісїду к своїй найвекшій любви, к театру.

Інакше і быти не може, бо хто дав красному слову, театралному уменю тілько років як Іґор Латта, тот не може інакше ся справовати, бо де піде, з кым говорить, бісїда ся крутить лем коло того, што найвеце любить. І хоць має (позн. ред.: сїмдесят років), сил іщі має невроком ... Так є, чоловік тогды жыє повнокровным жывотом, кідь ся може реалізовати про другых. А тото Іґорови ся все дарило.

 

ПгДр. Марія МАЛЬЦОВСКА (5. 5. 1951 – 25. 9. 2010)

(Жрідло: ПгДр. Марія Мальцовска і кол. : 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть, Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с. 75 – 78.)