23. 4. 2021: Людміла ШАНДАЛОВА: Найра є уж дома (Повіданя про дїти)

Людміла Шандалова

 

Найра є уж дома

Ани сі не знате додумати, якы тяжкы про нас, главнї про мене, были далшы тыжднї покы сьме ся могли по другыраз выбрати за Найров, жебы сьме ю з конечнов платностёв привезли домів. Правда,  телефоновали сьме часто панї Мартінї, інформовали ся як псик росте, ці дашто не потребує а што зо собов маме принести.

Я єм мав пофочены малы чорны ґулькы, невытримано єм вшыткым камаратім в школї указовав, фарбисто єм описовав якого пса будеме мати, аж так, же на ня мої камаратя дивно смотрили а я ся чув, же мі не розумять. Дакотры мі не вірили, доконця ня обвинёвали, же циґаню, же ся лем выхвалюю. То ся ня доткло так, же єм ся втяг до себе, веце єм никому ніч не гварив, лем єм чекав а чекав.

Ніч передтым, як мав надыйти день Д, єм скоро нияк не спав. Перевалюючі ся на постели єм думав, смотрив до облака, ці ся уж не розвиднює. Рано самый першый єм выскочів з постелї а што никому не ішло до головы, першый єм сі умыв ай зубы. Вшыткы ся чудовали, якый мам апетіт до їджіня, бо танїр з помащеным хлїбом быв під моментом порожнїй.

„Таня! Што ся тївко бабраш з тым хлїбом? Дай ту, я ті поможу,“ хотїв єм ускорити процес фрыштика, але Таня зо страху, же ї зъїм облюбеный хлїб з маргулёвов мармоладов, напхала сі го нараз до рота, но а потім ся так розкашлала, же знову быв тот самый хлїб на столї, лем в роздробленім ставі.

„Но а теперь сі го зъїдж сама! Маш то насервіроване як єдногубкы,“ сконштатовав єм. Мама прискочіла ратовати сітуацію: „ Што ся то ту творить? Зась ся не знате змістити до скоры?“

„Хотїв мі зъїсти хлїб!“ жаловала Таня.

„Я, мамо, єм ю лем хотїв попогнати, жебы сьме не мешкали,“ выгваряв єм ся.

„Про пса ся чей теперь ту не задусиме! Маме час. Уж не выдумуйте, iдьте ся облїкати,“ укончіла мама радікално фрыштик.

Я быв облеченый влюфтї. Таня, як фурт, стримовала, покы выбрала справной фарбы  сукню і трічко, потім єй мама чесала волося, а до волося ся припинають вшеліякы спонкы, пукачкы ці ґумкы. Но, просто – сомарины...

Конечнї сьме вышли з двора. Татови уж не требало навіґацію, мав в тім ясно, лем передтым сконтролёвав, ці маме вшытко – пластову ладічку, до котрой даме пса, миску, воду, пеленку, кебы блював, доконця і цїлком новый построй з водїтком.

Так выбавлены, з добров дяков сьме дошли до Папина.

Тета Мартіна ай з уйком Михалом нас уж чекали. Быв горячій день, памятам ай пресный датум – дванадцятого юна то было, в дразї нам было горячо, а нетерпезливы очекованя тому лем придали. Вошли сьме до двора, псяча мама Тіна нас пришла онюхати, за нёв бігли уж лем два псикы, остатнї нашли своїх маїтелїв і были розданы уж скорше.

Таня і я сьме были зведавы на нашу Найру, гнедь як нам ю указали, веце сьме ся од нёй не гнули. Была притулна, дала ся гласкати, брати на рукы, весело крутила хвостиком. Кус і выросла. Мала уж пять кіла, жыво утїкала, крыла ся попід стіл, попід стілцї на терасї, де сьме сидїли. Домашнї нас понукли напоями, жебы сьме ся освіжыли і оддыхли з драгы. Покы сьме ся догваряли, зістили сьме, же щенятка суть барз навязаны на свою маму, притулёвали ся ку нїй, просили молочка, вішали ся по нїй. Мама їх не одшмарила, ласкаво їм вшытко доволила. Пришло ку нам і мале арджаве мача. Ззаду за плотом в загородї ся пасли куркы. Іділка звірячой фармы была доконала.

Кедь настав час брати Найру домів а вшыткы сьме ся поставили на одход, одразу ся Найра, своїм не знам якым псячім змыслом, розбігла, штурила ся до малой шкары меджі стїнов і стародавнов скриньков, яку мали домашнї на терасї як дізайнерьскый фалаток. Вопхала ся там так напевно, же ю стамады нихто не міг вытягнути. Мусив ся до того вложыти уйко Михал, скриньку одтягнути, кнючачу Найру выбрати і подати нашій мамі до рук. Мы з Танёв сьме скоро плакали з нёв, бо сьме сі знали представити, яке то мусить быти тяжке одийти з родного двора од мамкы, а іти до незнамого.

Лучіня уж было коротке. Тета Мартіна повіла, же няй мама триме Найру в передї на руках, дала нам до рук превказ од ветеринаря. Там была інформація о тім, же Найра была заочкована. Потім сьме такой посідали до авта, вшыткым замахали і выштартовали, жебы сьме были чім скорше дома.

Мы з Таньков сьме хотїли Найру мати коло себе на заднїм сїдадлї, але нашы не доволили, бо не знали як звладне драгу автом.

„Мамо, як ся Найра мать?“ накуковав єм поза сїдадло, а Танька зо мнов.

„Не знам, даяк ся цїла трясе. Не бій ся, Найра, не бій!“ гласкала ю мама по хырбетику. „Але і мі ся трясуть колїна, барз з нами мотор набивать.“

„Не бій ся, не бій, у нас ті буде добрї, мы тя будеме любити,“ Таня продовжовала упокоёвати Найру.

I я ся придав: „Кебы єсь знала, яку маш у нас красну вольєру, а в нїй буду! Рядный готел, будеш ся мати як в раю.“

Найра позерала на нас великыма выстрашеныма очами, повів бы єм, же і смутныма, язычок мала вываленый і плытко дыхчала.

„Вшытко в порядку? Лем ю добрї тримай, дуфайме, же то даяк звладне“, тато фурт шмарив оком доправа, смером як сидїла мама, притім ся снажив шоферовати чім опатернїше, але в закрутах то было тяжке.

„Стій! Прошу тя, стій, бо ю напинать!“ мамин голос аж піщав. Гнедь як ся дало, сьме забочіли ку крайніцї а вшыткы повыскаковали з авта.

Мама положыла Найру до травы а мы сьме ся дізнали, што їла в тот день. Кус сьме постояли на свіжім воздуху і покрачовали дале. То ся зопаковало іщі раз, потім сьме Найру предсі лем дали до приправленой ладічкы, де ся успокоїла і заспала.

Конечнї цїль - Нижня Ядлова. Тато запарковав в дворї, ладічку сзНайров выложыв на терасу. Вшыткы сьме ся ку нїй зышли, я ю погласкав, потім опатернї выбрав і поставив на лабкы перед дверї.

Мама повіла: „Витай у нас, Найра! Сьме дома.“

Мы з Танёв сьме ю тыж привитали: „Агой, Найра. Витай, як ся ті ту любить?“

Але тото сьме ся єй асі не мали просити, бо Найра ся пообзерала, потім шмарила очком раз на нас, раз добоку на двір а я скуточнї не знам, што ї перебігло през єй псячій розумик, кедьже не было коли - скочіла під лавочку, яка стояла на терасї. Там ся скрутила до клубочка тискаючі ся цїлком  ку стїнї а веце ся не гла.

„Найра, што там робиш, моя? Подь вон!“ краснї ю просила мама.

Найра не реаґовала. Она іщі не знала, же нашу маму треба слухати. А так сьме ся вшыткы кланяли лавочцї, пригваряли ся маленькому щенятку, натяговали за ним руку, але оно закаждым разом зацофало дале дозаду.

„Найра, подь, но подь ку мі. Я єм твій камарат,“ лишкав єм ся і я. Найра на ня смотрила, но нияк мі не вірила, бо не зробила ани крочік допереду, лем нагла головку набік а в очах мала смуток. Такый смуток, же і мене болїло на душі...

Кедь наше прошіня не помагало, поїмав ся того тато. Взяв Найру за лабку і вытяг єй спід лавочкы.

„Но видиш, Найра, нашто ся крыєш під лавочков, ту маш цїлый двір,“ терпезливо высвітлёвав тато сітуацію, яка ю у нас чекать. Каждый сьме ю погласкали а знову дали на землю, няй ся зознамлює з новым простором.

Вера, ся і зознамила. Саме перше з макадамом під татовым автом. Лем што ю тато пустив, уж нам фырнкла, а шуп під мотор!

„Таак, а хто ю теперь стамады дістане? Нашто єсь ю пустив?“ вытыкала мама.

„Я ю дістану!“ повів єм.

„I я,“ придала ся Танька.

Обстали сьме авто,  я з Таньков клякли на колїна, жебы сьме тыж попробовали якый твердый є макадам, котрым сьме мали высыпану приступову драгу на дворї. Найра теперь мала лїпшу позіцію як під лавочков, бо тївко раз сьме ся за нёв натягли, тївко раз перебігла до іншого недосягнутелного боку. Кедь уж сьме мали на колїнах скоро дїры, Танька окрем того і слызы на країчку од болести, тато взяв мітлу, з котров Найру выгнав. Я ю взяв на рукы, а веце ю не пустив.

Так сьме зістили гнедь на зачатку, же з Найров нам буде весело. Не зато, же є чорна, не зато, же є щенятко, але зато, як повіла мама, же є барз мудра, а тыж інтеліґентна.

 

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, 3. місце)