25. 1. 2019: Штефан СМОЛЕЙ: Материна сповідь
Материна сповідь
„Васильку, сыну мій, вецей раз єсь мене просив, жебы єм ті холем в короткости поговорила, як тогды у нас было, як ты ся народив. Днесь недїля пополідне, мам кус вольного часу а вонкы є тепло. Подь підеме сісти під нашу стару яблонь до холодку, най твою просьбу сповню.
Хоць в тых часох в нашых селах люди жыли бідно, а в тім часї до Бескидьскых гор ся ближыли холодны і доджаны дни, в нашій хыжі было весело. До хыжы сьме привітали тебе, як далшого члена нашой уж до тогды великой родины. Народив єсь ся як шеста дїтина, і як четвертый сын...
І тоты перед тобов іщі были малы. Ты пришов на світ, став єсь плакати. Своїм плачом єсь ся став голосити ку жывоту. Хоць єсь быв іщі малый, давав єсь знати цїлій родинї, же жыєш. Хоць єсь быв найменшый, хотїв єсь быти рівноправным членом родины. Быв єсь найменшый, хотїв єсь того не мало. І тобі требало хоць мале гнїздочко, де бы-сь міг лежати, спати і жыти.
Тот перед тобов, Михалко, хоць і він быв малый, трирочный, і він іщі хотїв спати в колысцї, бо і ёму іщі там добрї ся спало. Іщі хотїв ся поколысати. Не радый, мусив колыску зохабити про тебе. Тот найстаршый своє місто на постели мусив зохабити меншому. Він мусив іти спати на пец. По твоїм народжіню з вітцём сьме говорили: „Кедь наш сын буде здравый, буде треба нам ся старати о єдну ложку веце. І хлїб буде треба дїлити на веце меншых фалатків. А кедь выросне, наш не великый фалаток землї буде треба дїлити на меншы загінцї. Уж тогды єм вітцёви припоминала: „Ці з нашых земель нам зостане тївко, жебы было задїлити каждому, жебы мали якусь обжыву? Боже, ці дотогды, покы нашы дїти выроснуть, буде іщі што дїлити? Зостануть нам нашы землї? Не заберуть нам Жыди за сплачіня довгів?“
„Жено моя, што ся боїш, допереду ся стараш? Хто знать, якый буде світ. Покы нашы дїти будуть великы, може землї ту в нашых горах уж ся не будуть орати ці обрабляти.“
Другый день по твоїм народжіню я мусила вставати з постелї. Хоць єм была слаба, але остатнї дїти хотїли їсти. Требало варити фрыштык, обід і вечерю. Требало здоїти корову рано, на обід і вечур. Далшый день требало печі хлїб. Наперед требало в млинци змолоти зерно на муку. Тоту роботу робив отець. Хлїб требало вечур оправити а рано замісити. В пецу розкладати огень і хлїб упечі. І тота робота в тім часї про мене не была легка. Помагали робити, што уж знали, і векшы дїти. Але сполїгати ся на їх роботу єм не могла. Ты пришов на світ в осени. В тім часї дома і на поли все бывать велё вшелиякой роботы. Люди в селї зачінали брати бандуркы. До села привезли машыну зерно молотити. І коноплї чекали на ґаздыню. Требало ламати і гладити. Дозрївала овоцина. Сливкы, ябка і грушкы. Требало сушыти. В зимі без них бы было тяжко перебыти різдвяный і великодный піст. З каждой сорты требало насушыти не менш як єден міх. Были і далшы роботы, котры чекали на рукы ґаздынї.
Было гірше, же о пару днїв по твоїм народжіню отець з іщі не штирнадцятьрічнов Ганьков першый раз в єй жывотї, приготоволёвали ся на долнякы, до Шнї на осінну роботу. Така осінна робота у пана тримала два, даколи і три тыжднї. Добрї было заробити долняньского зерна на сійбу.
Отець і я сьме ся старали. Вшытка робота дома, і на поли, зоставала на мене з малов, похрещенов дїтинов. Требало чім скорше тебе дати похрестити. Приготовлёвали сьме хоць маленькы хрестины.
Пришла недїля. Отець зберав ся до церькви. Перед службов мусив священика поприсити, жебы хрещіня малого сына зробив. Отець стояв на бережку ближко дзвінїцї. Чекав священика, котрый з кантором ішли драгов ку церькви. Священик з кантором пришли напротів вітця, він обидвох поздравив. Став священика просити, же по службі бы хотїв дати похрестити сына. Священик ся попозерав і ся звідав: „Кедь я ся не мылю, ты Іван Калина?“
„Отче, мате правду.“
„Добрї, Іване, по службі божій будеме хрестити. Іване, але покы мам добру память, менї ся видить, же іщі ты мі довжный за хрещіня послїднёго сына. Думам, же сьме го хрестили перед трёма роками.“
Отець ся заганьбив, почервенїв. Думав, же близка дзвінїця на нёго упаде. Тыма нечеканыма словами, якбы священик го оляв горячов водов. Скоро не знав, што свяшеникови говорити. Спамятав ся і говорив: „Отче, я о тім добрї знам. І я на свої довгы не забывам. Жаль, дотеперь ся мі непощастило свій довг у вас вырівнати. Отче, і самы знате, якы у нас зарібковы можности. А жыти треба і нам. Заплачу вам нараз.‟
„Іване, Іване, лем жебы то так было.“
Розышли ся. Священик з кантором пішли до церькви. Отець ся обернув, драгов понагляв домів. Хотїв дома повісти, же ся маме приготовляти на хрещіня.
Служба кінчіла. Я в заголовку з тобов на руках і хрестны родичi чекали сьме при дверях церькви. З церькви вышли послїднї люди. За нима священик вышов на дверї. Попозерав доокола. Відїв вітця іти драгов ку церькви. Не чекав на нёго, став кінчіти обряд хрещіня. По скончіню обряду отець священикови подяковав за похрещіня сына. „Отче, на запалчіня за хрещіня моїх сынів будете мусити даякый час почекати. Як буду мати пінязї, заплачу вам нараз за обидвох.“
Відїв, же ёго слова із священиком торгли. Зразу міцно почервенїв. Быв тихо. Може ся ганьбив штось говорити. Близко стояв дзвіник і двоми кураторе з вітцёвой родины, котры почас хресту зостали в церькви. Священик без слова обернув ся, одышов за вівтарь, і там понагляв ся розоблїкати з риз.
Хрестины были скромны. Одбыли ся з хрестныма родічами і дастївко людьми з найблизшой родины.
Тыждень по хрестинах отець з Ганьков одходили з дому на осінну роботу. Про вітця не было легко одходити, зохабляти мене саму з дїтьми на вшытку домашню, але і на поли осінну роботу. Отець знав, же найвекшов затяжов про мене будеш праві ты. Мусив так зробити. Велика біда примусёвала одыйти. Зерна требало заробити. Одходив з надїёв, же буде тепла і суха осінь. Легше бы было про них на роботї, але і про мене дома з дїтми. Не было так. Одышов з дому. На третїй день ся захмарило. Хоць іщі додж не падав, од Бескида став дути холодный осіннїй вітор. Я чекала, же ся выхвілить. Наспак, з каждым днём было холоднїше. І дома ня чекало не мало вшелиякой роботы, котру мусила-м робити лем сама.
Бояла єм ся, же ся скоро не выхвілить. Зрыхтовала єм потребны річі на братя бандурок. Міхы, мотыкы, опалкы. З поду єм знесла полёву колыску. Хоць єм чула велику слабость, з дїтми з дому єм ся выбрала на поле бандуркы брати. Дїти несли, што требало. Я з тобов в полёвій колисцї на плечах ішла на поле. Драгов мусила єм веце раз одпочівати, покы сьме вышли на загін з бандурками.
На загонї колыску єм поставила на землю. Ты спав. Я стала брати бандуркы. Брати помагала і дванадцятьрочна Марька. Шістьрочный Андрійко зберав бандуркы коло опалкы, і забавляв трирочного Михалка. Коли требало, і тебе в колисцї поколисав.
Я чекала, же ближе ку полїдню буде теплїше. Холодный вітор од Бескида не переставав дути. Робота коло бандурок была тяжка. Іщі не было полїдне, як зпонад близкых лїсів стало ся хмарити. Зачінав кропити додж. І вітор став міцнїше дути.
Андрійко од колискы кричав, бо ты в колисцї став голосно плакати. Колиску із загона єм переставила за крякы під грушу. Там єм хотїла скрыти ся перед доджём, котрый не перестав падати. Наспак, іщі ся веце розпадовав. Знала єм, же тот день бандуркы брати уж не буду. З дїтми єм ся стала зберати домів. Колиску закрыла-м з міхом. Бояла єм ся, жебы ты в колисцї не змокнув. На дїти єм поздївала міхы, жебы не змокли. Густым доджём, мокров і ховзков драгов з дїтми єм ся вертала домів. Дїти понагляли допереду. Сама уж єм не мала сил понагляти. Ішла єм помалы, хоць падав холодный, густый додж. Міцно єм ся бояла, жебы на ховзкій дразї єм ся не сховзла і з колисков не упала. На таке єм не хотїла ани думати.
Домів єм пришла змокнута і выстата. Дїти уж чекали на піцкінї. Была єм рада, як з дїтми єм была в хыжі. Найрадше бы-м легла на постіль. Не могла єм так зробити. Мусила єм ся перемагати, і зберати послїднї силы. Про мене выстату і зослабнуту, домашня робота іщі лем зачінала. В хыжі было холодно. Наперед требало розложыти огень. Дїти і себе переоблечі до сухого шматя. Ты став голосно плакати. Хотїв єсь їсти. Не знала єм, што перше робити. І остатнї дїти уж были голодны, але ты найменшый мусив быти першый, котрого єм мусила накормити. Потім єм понагляла рыхтовати обід.
Пришов вечур. По вечери меншы дїти лїгали спати. Я зо стопика позберала высушену пшеніцю. З Марьков сьме пішли до сіни в млинци молоти. На фрыштык хотїла єм варити пирогы з бандурками. В млинци сьме понагляли молоти. Требало тяжкым камінём обертати. Чім дале сьме мололи, а я веце была устата. Ледве сьме зерно змололи. Послїдня при скрученій лампі єм ся вызлїкала і лїгала спати. Цїлоденнов роботов змордована скоро єм заспала.
Вночі ня збудила болесть головы. Стала ня трясти зима. В грудях зачінало палити і болїти. Облїкла єм блюзу. Не спала єм. Лежала і чекала, што буде дале. Не хотїла єм ани думати на таке, жебы в тім часї я схворіла. Жебы єм мусила лежати в постели. Позакручала єм ся, як могла. Хотїла єм ся чім скорше загрїти. По часї зима перестала трясти. Зачало мі быти горячо. Ты ся збудив. Хотїв єсь їсти. Мусила єм стати, тебе наплекати. Знова єсь заспав. І я легла до постели. Уж єм не могла спати. Голова і в грудях болїло. Будила єм Марьку. Требало накласти огня в шпаргетї. Спамятала єм ся. Встала, запалила лампаш. Положыла на землю близько шпаргета. Розкладала огень. Марци єм приказала переварити молока. Знала єм, же єм мала горячку. Своїм молоком уж єм тебе не хотїла плекати.
З Марьков до рана сьме уж не спали. Не могли сьме ся дочекати рана. Розвиднило ся. Марька понагляла до села за моёв сестров Геленов. Гелена выстрашена пришла до хыжы. Наперед на мене ся выкричала, вытыкала, чом в тім часї єм мужа з Ганьков пустила на осінну роботу. Я лежала в постели, од горячкы в твари розпалена. Сплаксїла єм. Не од болести. Од сестриных уражливых слов. З великого жалю Геленї єм догваряла: „Сестро моя, кедь єсь пришла ку мі лем зато, жебы-сь мі мою хыбу вытыкла, ани-сь ку мі не мусила іти. Я знам добрї, чом мій муж з Ганьков в тім часї мусив одыйти на осінню роботу. А ты кедь не знаш, потїм велика шкода. Але теперь я тобі припоминати і вытыкати не буду. Кедь хочеш мі помочі, помозь мі. Я не берую з постелї зыйти. А мої дїти на фрыштык треба накормити. Кедь не маш охоту, не мі, але моїм дїтём помочі, повіч, прийдуть чуджі люди. Тоты холем мі в моїй бідї не будуть якысь мої хыбы глядати і вытыкати.“
Гелена не говорила нич. Понагляла місити тїсто на пирогы. По фрыштыку одходила домів. Обіцяла, же пообідї знова прийде.
Уж было полїдне, а мі горячка не подавала. Наспак, мукарила іщі веце. Пополїдне пришли сусїдкы. Помогали, робили, што знали. Горячка і болести не подавали. Горячка іщі ся звекшовала.
Пришла баба Куруцка. Стала робити свої бабскы ворожкы. Наперед одрабляля з очі. Одрабляла од пристриту. Робила і далшы ворожкы. Бабины ворожкы горячку і болесть головы і в грудях не ослабили. Уж ся ближыв вечур, а хворота не подавала. Сестра Гелена стояла коло постели. Баба Куруцка заклилала єй боком, стала ї шепкати: „Гелено, треба чім скорше штось робити. Мі ся видить, же Маря уж конать. Попозерай на єй чело, яке мокре, а она цїла студена. І ногы студены як кочаня.“
Баба своёв бісїдов Гелену міцно выстрашила. Веце ї не требало говорити. Відїла малы дїти, як смутны сидїли, котре де. Слїдовали, што ся робило з їх мамов. Далше, найменше іщі в колысцї. Праві стало плакати. Гелена стала голосно плакати. У хыжі настав великый плач. Плакали і вшыткы дїти, котры в тім часї были в хыжі. До хыжы ся насходило велё жен. Сестра Гелена стала кричати: „Люди добры, штось робте! Не дайте ї вмерти! Мать шестеро дїтей! Што з тыма дїтми буде, як без матери будуть жыти?“
Баба Куруцка стала ходити по хыжі. Роздумовала, што бы мала робити. Пришла ку Геленї, стала шепкати: „Гелено, уж знам, што мам робити. Як Марї помогати. Потребую єдно децо деревянкы. Єдно децо віцту. І єдну ложку соли. Я уж скорше думала, же Марю трапить, пек бы ї, было Мадра. То она знать так змукарити чоловіка. Мусиме єй спалити скорше, пок она не спалить Марю.“
Гелена бабі говорила: „Бабко злата, робте што знате, лем ї захраньте жывот. Не дайте ї вмерти. Кедь треба сіль, ту бы мала быти. Видїла-м в солянцї на столику. Попозерам. Деревянку мам дома. Принесу. Оцет меджі людьми позганям. Я біжу домів по деревянку. Оцет може сусїда буде мати.“
Баба кричала: „Ты лем біж по деревянку. Оцет я принесу.“ О куртый час баба Куруцка приготовляла чудесну воду. На столї до фінджі зливала оцет, деревянку, замішала груду соли, доляла децо свяченой воды. Зхылена над фінджов, шепкала собі чудесно помічны слова. Лем она сама знала тоту єй молитву, котра мала тій приготовляній водї дати чудесну міць, котра мала міцно шкодливу Мадру в моїм тїлї спалити.
Помолила ся. Взяла фінджа до лївой рукы. Іщі перед святыма образами, котры вісили на стїнї налїво, і направо од стола, глубоко ся поклонила. З фінджов пришла ку постели ку мі. Стала говорити: „Марько дївко моя, кедь хочеш ся выздравіти і свої дїточкы дале годовати і тїшыти ся із них, мусиш тоту мою помічну воду з фінджі вшытку выпити.“
Сестра Гелена стояла коло бабы. Догваряла: „Марько, выпий, выпий. Будеш відїти, же тї тота бабина вода поможе. Скоро тя поставить на ногы.“
Ледвы єм собі сіла. Од бабы взяла шалку з водов до обох рук. Стала пити бабину чудесну воду. Два раз, по кус з той воды єм і лыґла. Веце єм не могла. Вода в горлї і в грудях стала міцно палити. Іщі веце, як моя хворота. Думала єм, же мі вшытко згорить. Не могла єм ся надыхнути. Думала єм, же пекота той воды ня задусить. Перестала єм пити. Фінджу єм пхала бабі до рук. Баба стала кричати: „Марько, мусиш вшытко выпити, кедь хочеш ся выздравіти. Мусиш ся тївко перемочі! І другы жены мою воду уж пили. А ся выздравіли. Мусиш і ты!“
Марне было бабине, і сестрине догваряня. Не принутили ня той воды веце ся напити. Не хотїла єм веце бабиной воды. Легла єм собі. Не могла-м говорити. Руков єм вказовала, же в грудях міцно палить. Якбы мі там вшытко горіло.
Баба Куруцка бідакала, нарікала: „Ё-ё-ёй, лем жебы кус веце той воды выпила. Істо бы ї помогла. А так не знам, не знам, што буде. Не знам, ці она з того выйде. Ці жыва ся дочекать рана.“ В хыжі знова настав плач. Гелена дїти післала до сусїды. Коло мене не мали плакати. Я хворотов і вшыткым траплїнём змукарена заспала. Спала а жены єдны сидїли на лавцї, другы стояли при постели, слїдовали, што ся зо мнов робило. В спаню єм ся міцно душыла. Кропляї поту стїкали долов тварёв на заголовок.
Гелена меншы дїти одвела домів. Не хотїла, жебы через ніч при хворій матери спали дома. Накормила, постелила, уложыла спати, котре де. В хыжі цїлу ніч лампу не згашали. Жены єдны приходили, другы одходили. Хвору ня не хотїли в хыжі зохабити саму. Же я міцно похворіла, говорило ся в цїлім селї. І о тїм, же муж з найстаршов дївочков одышов на осінну роботу.
Дізнав ся і вітців брат Штефан зо женов. Гелена істо Штефана напросила, жебы зо мнов на возї зашов до Лабірцю ку докторови. Рано по довгім часї Штефан вышов до Івановой хыжы. Плакали. Штефан став кричати: „Што вы ту коло нёй плачете? А нич не робите? Я іду домів попрігати конї до воза. Выйду з возом. Чім скорше треба іти до доктора. Корову іщі мають. Кедь буде треба, корова ся продасть. Хоць і послїдня. Дїти без коровы скорше ся обыйдуть, як без матери.“
Штефан без далшой бісїды одышов з хыжы. Драгов понагляв домів. Попрігав конї до воза. О куртый час з возом стояв в братовім дворї. На віз до коша з боїска наносив соломы. Прикрив покрівцями. Єдна з жен принесла перину і заголовок. Я была зослабнута, зослабила ня робота, котру єм мусила робити другый день по породї, і далшы днї. По породї єм своє не одлежала, а тото ся пізнїше указало і на моїм здравю. Жены ня мусили з хыжы ку возу вести попід рукы. На віз сама єм не біровала выйдти. Мусили мі помагати выйти на віз. Позакривали ня з перинов. Коло мене сіла сестра Гелена і єдна із сусїдок. Штефан загнав конї. Понагляв до Лабірця ку докторови.
Лабірьскый доктор ня звізітеровав. Приказав чім скорше везти до Гуменного до шпиталю. Сестра стала плакати. Доктора просити о поміч. Просила, жебы єм ся могла лїчіти дома: „Пан доктор, як моя сестра піде до шпиталю, кедь дома єй чекать шестеро малых дїтей. Найменше два тыжднёве. Як їх може дома самых зохабити?“
Доктор Гелену закликав до другой хыжкы, говорив: „Панї моя, ту є велика біда. Кедь хочете, жебы ваша сестра ся вернула ку своїм малым дїтём, праві зато мусить іти до шпиталю. Подля мене у нёй запалїня плюц. А таку хвору жену дома не мож лїчіти. А іщі коло малых дїтей. Кедь тоту хвору жену треба обходити праві так, як єй два тыжднёву дїтину.“
Гелена плакала. Знова доктора просила. Обіцяла сама помагати: „Пан доктор, напиште лїкы. Моя сестра дома буде чекати. Дїтём лем най слово рече, буде про дїти, і про сестру легше.“
Доктор покрутив головов над сестринов просьбов, але подати ся не хотїв. Геленї знова говорив: „Панї, ваша сестра єднов ногов стоїть в гробі. А домашнє лїчіня може єй посунути і другов ногов. Теперь дїти бы были без мамы може пар тыжднїв. А што головне, могла бы ся іщі ку своїм дїточкам вернути. Як она піде домів, не мусить, але може од своїх дїточок скоро одыйти навсе. Я вам допереду говорю, як може быти з вашов сестров. Не мусить, але може ся так стати. Є ту велике різіко. Роздумайте і над тым подумайте, што од мене жадате. Я як доктор бы єй домів не мав пустити...“
Гелена плакала. Не могла ся з тым змірити, жебы домів ку малым дїтём пришла без їх мамы. Знова просила доктора, жебы мі написав лїкы. Доктор над Геленинов просьбов знова крутив головов. Але лїкы написав. Я тяжко хвора, на возї вертала-м ся домів ку своїм дїтём. Была єм міцно рада. Дяковала єм своїй сестрї Геленї за таке рїшіня, же єм не мусила іти до шпиталю. Може праві притомность дїтей при мі помагала, же єм із такой тяжкой хвороты дома поступно ся выздравовала. Минув тыждень-два а моя хворота помалы стала уступляти.
В селї было велё бісїды, Іванів брат Штефан покорив свою пыху, же сам ся понукнув братову жену Марю одвезти ку докторови. Гелена бісїду з лабірьскым доктором мі вызрадила, аж як мі было лїпше.
По трёх тыжднёх отець з Ганьков ся вернули з осіннёй роботы. Дома їх чекала вшытка осіння робота. Были рады, же на осіннїй роботї заробили штири міхы дольняньского зерна. Было з чого посіяти і в млинї змолоти на білу муку. Але были іщі радше, же дома ся щастливо скончіла тяжка хворота їх найблизшого і наймілішого чоловіка. Мамы і жены.
Отець в недїлю ішов з церькви. Зашов до братовой хыжы братови Штефанови подяковати за велику поміч. Штефан ся лем усмівав. Вітцёви говорив: „Брате мій, знам добрї, же в такім припадї і ты бы не быв інакшый, кедь бы требало помочі моїй Геленї. На што будеме около той помочі велё говорити. Добрї, же твоя жена ся выздравіла.“
Курто поговорили. Отець понагляв домів. Часто говорив: „Єден з нас мусить мати розум.“
Отець братови быв вдячный за велику поміч, при моїй хворотї. Говорив: „І я істо бы іншак не конав, кедь бы было потребно помагати будь-кому зо села. Люди єдны другым мають помагати.“
Я ся розбісїдовала, моя робота в хыжі чекать лем на мене. Але єм рада, Васильку, же єм тоту твою просьбу сповнила.“
(Выбране з приправлёваной на выданя книжкы Тяжкый жывот oд автора Штефана Смолея.)
