28. 2. 2025: Анна ЗАМУТОВСКА: Подобы (1. часть)

Анна Замутовска

Подобы (1. часть)

“Петре”, зазвучало шептом до холодной ночі. “Петре, вставай!”, потряс Янко свого молодшого брата розваленого на теплім сїнї. Лем недавно пришов домів з той нещастливой музикы.

“Петре, вставай! Запрягай конї до воза!”, крічав Янко на Петра найвеце як лем ся тым шептачім голосом дало.

“Янку, дай покій”, перебрав ся конечнї Петро з куртого спаня. Быв рад, же є дома у своїм і же їх обидвох не взяли четници такой зо собов до Крайной Поляны. Поїднати Циґанів на музику без поволїня?! То лем Янкови могло тото напасти. Все быв неспокійный з чімська, дырзый і завзятый. Не даремно му одмала гварили ,,звадливе зїля”. Не была музика, жебы ся Янко з кымська не бив. Быв барз міцный, то правда. Але скочіти і до четників? Господи!

Петро не відїв, што вшытко ся там робило. Ёго іщі ани за парібка не піднимали. Не міг быти близко коло гудаків. Лем стояти дале і смотрити на векшых парібків, як танцёвали і співали. Найвеце ся му любило як заспівали тыма своїма грубыма голосами “Ой, на лугу береза стояла”. Стояли просто, як свічкы. Они, што ся щастливо вернули од войска. Янко наступив почас Великой войны ку войску до Сабінова. Ой, мама тогды барз плакали. Не вірили, же ся іщі даколи верне.

Але тых четників мусив хтоська закликати. I бонзнув, же то Янко Циґанів поїднав. Янко ся бранив, нічого ся не бояв. I остатнї парібци ся го потім застали, як ся уж відїло, же недобрї буде. Бізновно і дакого зо собов взяли на четницьку станіцю. Вшыткы ся наконець пустили до великой биткы. Бісїдовало ся, же дакотрому четникови Янко і пушку поламав. Так казав сусїдів Михал, же то відїв на властны очі. Они двоє з Янком такой втїкали од той біды гет. I не розумів, як може Янко теперь ту быти, коло нёго.

“Тебе четници не взяли?”, позвідовав ся зачудовано Петро і іщі все дакус роздумовав, ці ся му Янко може лем не привіджать.

“Не сплїтай, але вставай! Треба конї запрягати до воза. Мушу втечі!”, діріґовав го Янко.

Петро уж знав, же штоська недобрї. Але бояв ся на вшытко вывідовати. Потихы запрягли віцёвы конї. Дармо, Петро все знав лїпше робити вшытко коло конёх і цїлой челяди. Він бізовно буде продовжовати в традіції і купчіти з кіньми і з цїлым статком. Отець Андрій му уж гварили. Бо він ся пише Петро. Так, як ёго дїдо. Отець го не памнятать, бо дїдо вмерли іщі як быв неженатый, але велё о нїм все слухали. То іщі він зачав тоту традіцію з кіньми у їх родинї. Правда, не каждый знать як треба купчіти. Знати выбрати, пересвідчіти, дакус з людми побісїдовати. А головно, зъїдновати цїну. Коло Янковой натуры бы уж давно было вшытко попродане, або бы была далша битка. Як бы ся хтоська штоська позвідовав, напр. чом мать тот кінь такы зубы, або таку сересть, Янко бы му раз-два барз легко пояснив, же тот кінь в найлїпшім порядку.

До холодой осїннёй ночі їм дув южный вітор. Холем їх так не было чути, докы Петро фрышно прикапчав віз, Янко принїс штоська звязане у зайдї, шмарив за сидиско.

“Одвезеш ня до Польска. Мушу втечі!”, зашептав Янко.

Петро на нёго смотрив а іщі все хотїв вірити, же тото вшытко ся му може лем сниє. Наперек вшыткому, мав свого старшого брата рад. I він ся о нёго бояв, як быв коло войска. I знав, же то зась недобрї скончіть, як ся му Янко хвалив, же гудаци прийдуть і же він не мушеный никому ніч голосити, кедь хоче порядну музику у селї зорґанізовати. Дарьмо, были каждый іншой натуры. Але кедь было треба, все собі знали помочі, наперек выше шість рокам, што меджі нима быв роздїл. Быв то ёго великый брат і в многых річах му быв прикладом. Петро знав, же штоська недобрї, кедь дашто таке Янко жадать.

Конї гнали вершками, лїсами. Петрови ся ани не хотїло бісїдовати. Кедь відїв, як ся Янко все оглядать і неспокійнї вертить на сидиску, бояв ся го  на будьшто позвідовати. Не хотїв, жебы і ёго четници взяли. Хто потім зістатне дома робити? Отець уж быв старшый, мама з тыма своїма ногами-калїками все гірше, помалы уж ани до церьки не годна была ходити. А вшыткы сестры уж повыдаваны. Він є наймолодшый, мусить їм помочі, бо челяди і земель повно.

По дакілько годинах перешли до Польска. Янко нарядив, жебы Петро віз заставив. Не хотїв, жебы ішов дале, дораз ся буде розвидняти.

“Iдь домів. Повідж, же єсь ня не відїв. Або, то не важне, повідж што хочеш.”, наказав Янко молодшому братови і неспокійнї все смотрив смером на юг.

“Але де підеш, Янку? Коли ся вернеш домів?”, бояв ся о нёго Петро.

“Не верну, Петре. Піду до Америкы. Не верну я ся уж домів.”, пояснив наконець свій замір Янко. Петро хвілю смотрив на брата і не розумів, де теперь хоче іти. Тадь дораз зима, ани пінязї не мать, та як ся до Америкы дістане?

“Ты-сь дурный, Янку”, Петро ся на веце не зміг. Жаль му было за братом. Знав, же і братови за ним, хоць быв твердой натуры і не дав на собі ніч знати.

Братя собі остатнїй раз подали рукы. Нїґда веце ся не відїли.

                                                        ***

“Петре, поштарь принїс писмо. Даяка барз парадна копертка”, вошла до хыжы Гелена і обзерала копертку з каждой страны. Джмурила на ню, ці бы ся їй штоська і не подарило прочітати.

“Цле-ве-ланд…”, затаїла дых і з выпуленыма очами посмотрила на Петра, што сидїв коло стола. Знала цїлу тоту братьску історію. Наперек Петровій твердій натурї, она была єдина, што го якось знала принутити повісти штось веце. Цїлый валал о Янкови набісїдовав делемшто. Єдны – же го забили, другы – же го десь відїли. Она была тогды іщі мале дївча, тото уж лем потім, нескорше чула. Але тадь люде того бісїдують велё.

Гелена положыла копертку на стіл і чекала, доколи єй Петро отворить і зачне чітати.

“Жыє”, повів конечнї по пару минутах цалком спокійным голосом. Но Геленї ся відїло, же перешли дас дві годины, так ся не годна была дочекати, ці то наіснї правда, же то  ёго брат Янко пише.

Гелена фрышно взяла писмо до рук і тыж зачала чітати. Жена Мадярка зо Шарошпатаку… Робить десь мнясаря… Мають дві дїти… Сын ішов боёвати до Кореї… Де?

Гелена ся спамятала як уж Петро выходжав з хыжы вон.

“Де ідеш?”

“На пошту. Мам собі выбрати двадцять талярїв, то буде дас десять, може тринадцять бонів. Но, то бачу може мати цїну єдной фляшкы палїнкы.”

Гелена не розуміла, о чім бісїдує і намагала ся фрышно чітати писмо дале. На концю мало стояти якесь їх тайне гесло ці што, штось там писав іщі о америцку палїнку, чом їм не загнав веце пінязей?

“Ґуд Бай!”

                                                  ***

(...)

(3. місце у 11-ім рочнику Літературного конкурзу Марії Мальцовской.)