28. 3. 2025: Меланія ГЕРМАНОВА: Камаратство-братство не вымерло (Повіданя)
Меланія Германова
Камаратство-братство не вымерло
Так собі нераз роздумовав котолник Василь. А нелем роздумовав, але і розповідав о тім хлопім. Думав собі худачіско, же уж нияка сила, ані тота од Всевышнёго, му не поможе. Та якбы і ніт – єдиный сын Мілан, котрому ся радував як Божскому зявліню, не слухав го од маленька, але не слухать го ані днесь... дома му уж 18. Девятьрочну іші якось скончів, а дале?
... На колінах єм го просив, жебы собі лем матуру зробив – та де. Три місяці ходив до середнёй польногосподарьской у місті – выступив з нёй, ані не знам – коли. Тренер го зланарив на ігріско, там за пару корун бігав за лоптов – наганяв пінязі тренерови з пару такыма скрахуваныма штудентами, як і він. Пришов на то сам, же біганя за лоптов єднак го перестало бавити, але ся сам пересвідчів, же то не є ніч перспектівне до жывота. Хотів быти тренером, але і у шпортовых орґанізаціях всядыль чув лем єдно слово – матура.
Іде му, хвала Богу, на 18-ый рік... Ані матуры, ані роботы. Де ся не уходжав о роботу, всядыль требало матурітне высвідчіня – а тото не мав. Сам ся пересвідчів, же прічінов ёго жывотного проблему є лопта, за котров бігав, кідь быв час на здобытя матуры... Златы няньковы слова му аж слызы наганяли на очі – было пізно.
З Уряды Праце брав пару корун, а сидів дома, бо камаратя ся му сміяли: „Лоптовый тренер‟. Іші не так мерзіло тото прозуваня ёго вітця – котолника Василя... Єдиный сын, а так му не вывести шору. Дома коло жены, котра тыж взбыхала за Міланом, мало же не плакав, але ани жена не знала, як сынцяту помочі.
До доходку мав котолник Василь іші два і пів рока, але тота сынова прозывка у цілім валалі, му покою не дала, ай кідь ничім уж не докоряв сынови – відїв, же ани тому уж до сміху не є, бо рокы зробили своє – тот „лоптовый тренер‟ сына давно выгнав з гріска – ганьбив ся камаратів, бо майже вшыткы або штудували, або уж мали покінчены дакы учіліща – были заместнаны. А як было Василёвій жені – Мілановій мамі? Худачка лем взбыхала, не ходила до валалу, бо все до нёй завадив злый язык о Мілана. Василь ся розгоднув – ішов на Уряд Праце, перевів роботу котолника на сына Мілана, а сам буде робити ВПП – косити валальскы шанцы, замітати драгы, робити вшытку підрядну роботу у властнім валалі – з Уряду пришов домів плачучі.
... Мілан підкладав до котла, рукы од саджі, як до котолні цалком нечекані влетів ёго камарат з дїтинства – Іван... Іванови вмерла мама, як мав 6 років. Дакый час ся з ним трапив отець, але женина смерть підорвала і ёго здравя. Їх вітцёве были ровесници і добры камаратя. Василь зо женов помогали, як могли, а хлопці росли, як братя. Іванови хыбила мама, знав, же в жывоті го не чекать ніч добре, кідь не буде мати взделаня – даку школу. Але уж од природы была то ученлива дїтина... Міланові писав домашні завданя, бо тот вічно бігав цілыма пополуднями за лоптов, а вечур добитый заспав – улогы, жадны задачі му в голові не были. Ёго отець, Василь барз добрі знав, же Девятьрочну школу у валалі ёго сын скончів лем вдяка Іванови.
– Мілане, а то што то ты робиш у котолні?!
– Тото, што видиш, – одвыркнув Мілан, – підкладам до котла.
– Ты, а котолник?!
– Гей, брате, я а котолник. Ані моёму нянькови ані мамі, ані тобі ся не подарило зробити з мене штось мудре – ясуче. Іші добрі, же мі отець дав свою роботу, бо інакше бы єм быв як тот остатній бездомовець.
– Мілане, так скламати вітця, маму, такых двоє добрачіск, што бы ті аж і небо прихылили. Котолня – то быв вітців жывот, ёго друга дїтина, на тото він робив скушкы, мать і цертіфікат.
– Гей, а тот ёго жывот му взяв я – ёго властный сын. Іване, камарате мій найліпшый, холем ты до мого жалю іші не підливай веце того свого, – знаш же уж пізно бідкати і нарікати. Знам добрі, же учіти мі ся не хотіло, гнав єсь ня до того, писав за ня аж і раз єсь мі лопту сховав – слухав єм дакого? Ніт...
– І я, братику, мам у тім вину, жем тя не принутив учіти ся, але писав за тя, давав ті вшелиякы тягакы – тобі было єдно. Слухав єсь не родичів, ані мене, але того клятого тренера, він брав за вас пінязі, а вы ся в тій лопті віділи – а ту є тота твоя „наука‟.
– Іване, теперь уж пізно над тым бідакувати, думаш, же мі не жаль, як віджу нянька косити шанцы і замітати драгы – аж мі сердце од того пукать.
– Гвариш, Мілане, же уж пізно над тым бідкати і взбыхати над роботов властного вітця, треба ся учіти.
– Теперь ся учіти?! Але у тій моїй теперішній роботі і охоті доробити ся дачого ліпшого треба і поміч.
Тоту їх бісідоньку, признаня сі хыб ёго сына Мілана і Іванове догваряня Василь добрі чув через поотворены двері в уголни. А слухав і дале, так же о нім хлопці не знали. Наконець не вытримав, пришов до котолні, сів собі на стілчік за котол і без жадного слова слухав їх бісіду... Іван розповів Міланови, як з хворым вітцём пришли до Гуменного, де жыла вітцёва старша сестра (ёго тета) з мужом. Дїти не мали, а жыли у своїй властній хыжкі (єй муж то успадкував по родичох). Тета ся старала о них двох, як і їх властна мати. Але підломлене здоровя ёго вітця, смуток за тетов, довго не вытримав – умер, як Іван быв у третім рочнику (штудовав Высоку ставебну). Іванів небогый отець быв Василів ровесник і камарат. Як овдовів, обоє зо женов помогали му з малым Іванком.
Камаратова смерть го заскочіла, але і барз засмутила. Іван розповів, як му хыбувала вітцёва пірпора – і цітова і фінанчна. Помагали камаратя (были вітцёви на погробі) і лахами і їдлом, а він ся їм реванжував властнов роботов – нераз до ночі робив камаратім выкресы, проєкты, писав рочниковы роботы. А крім того, кедь до школы требало вшелиякы скрипта, книжкы, папіря, бріґадував по суботах – косив родичім студентів травникы, мыв авта, а нераз по чінжакох мыв і облакы.
Василь слухав тоту бісіду зо затаєным дыхом. Ани у сні бы го таке не напало, же тото хлопя, уж цалково сірота, зношать таку тяжобу у далекій Братіславі, жебы докінчіти высоку школу.
– А што дале плануєш, Іванку? Але чув цалком іншу одповідь, як чекав.
– Планую тото, уйку – няньку, же Мілан о місяць іде на приїмаці скушкы до Братіславы, на высоку школу польногосподарьску, бо тото го бавить і зауїмать. Кідь з моёв помочов доказав зматуровати, докаже зробити і скушкы на Высоку.
– Хлопче, але Братіслава не валал, де буде бывати, хто ся буде о нёго старати?
– Тот, хто і о мене. Ваш Мілан паробок, а не хлопя, як вы му фурт гварите. Буде бывати в інтернаті, а контролю буде мати двояку – у школі буде мусити слухати асістентів, а дома – мене.
... Домів ходили обоми, до Івановой теты, а чом обоми? Жебы Мілана не сторгла лопта на ігріско, ані ёго „вечорішнє одкладайло‟. Отець з матірёв посылали Іванови, теті до Братіславы вшытко зо загороды: зеленину, огуркы, квасну капусту, напекли три тацкы пирогів (з капустов, бандурками, сыром). Тета Івана ся старала з мужом о обідвох – то были їх сыночкы – сынятка.
Штири рокы збігли як вода. Василь уж быв у доходковім віку, але робив дале куріча. Здравя му служыло, а зо женов ся тїшыли успіхом обох „сынів‟.
... Але в сердці Василя быв фурт якыйсь непокій – не вірив, жебы ёго сын Мілан доказав тото што Іван. Яке было ёго преквапліня і радість о тім знать лем мама Мілана, кідь повідали о тім обом хлопцім (Івана мала по смерти уж і вітця) за свого властного сына, бо хлопці были досправды як братя.
– Єден день сьме достали ознамліня: „Позваня на сварьбу Іванови, а старому Василёви – за свідка.‟
– Другый день – Ознамліня, же Мілан ся ставать інжініром на Высокій Польногосподарьскій школі.
... Наперед сьме выстроїли сварьбу у єднім краснім заряджіню у Братіславі. Мілан быв старшый дружба, муж – сварьбяный нянько а я сварьбяна мама – обоє молодых нам были, як властны дїти.
О тыждень уж з цілов родинов у Братіславі сьме ославили Мілановы промоції – были тыж як дака сварьба. Тоты дві великы удалости зробили з трёх родин єдну велику сердечну родину – я была мама, а муж Василь – нянько.
Іван зо своёв родинов быв нашым старшым сыном, а Мілан, іші слободный – молодшым сином. Іван ся ниґда не чув чуджім, же быв сірота. Я быв про нёго – нянько, а моя жена – мама.
Постарали сьме ся і о Іванову тету з мужом – бездїтных людей. Таку ласку, яков оні загорняли свого сыновця Івана, таку старостливість і любов доставало двоє старенькых бездїтных людей, котрых (як они хоцьколи взбыхали) чекав старобинець. Свою хыжу продали сусідовому сынови, як гварив Іванко, подля сумліня. А грошы розділили на полікы – єдну часть Іванови, другу часть Міланови. Пів доходку сі охабляли на погріб, то уж така старість вшыткых старых людей а другу половину – Василёвій жені, за єй прязнивість, справедливість і доброту.
... А раз од сына Мілана Василь чув такы слова: „Няньку златый, мі ся ниґда ани не снило, же я сповню ваше вітцівске желаня.‟
– А якы то слова, сыну? – Жебысь мав матуру.
– Але чув Василь і такы слова, але од Івана: – Мілане, учіти ся ниґда не є пізно.
– Сповнили ся мої сподіваня, дїти мої, уж лем єдно.
– А то яке, няньку?
– Жебы люде были братя, а на світі – мір.
(З недавно выданой книжкы авторкы – Што жывот принїс.)
