28. 6. 2019: Штефан СМОЛЕЙ: Геленка (Повіданя)

Геленка

Василько Калина мав і сестру Геленку. Хоць од нёго была два рокы молодша, часто ся вєдно бавили. Єдно без другого не знали быти. Василько став ходити до школы, а Геленка плакала, бо і она хотїла з ним ходити до школы. Не было чудо, же пізнїше коло Василька і Петрика барз скоро ся научіла раховати і з букваря познавати буквы. Хотїла і писати, лем блайвас єй не хотїв слухати, бо їй по папірю втїкав, де сам хотїв. Геленка уж одмала знала прекрасно співати. Мама, але і старшы сестры Зузка і Марька уж як дївкы, єй учіли співати і дївоцькы співанкы. Про Геленку не было тяжко научіти ся наспамять будьяк довгу співанку. Хотїла співати і тоты співанкы, якы ся научіли в школї Петрик і Василько. Часто рано, як ся пробудила зо спаня, будила і Василька. Щі лежали під перинов, співали вшелиякы співанкы. Мати Василька велёраз мусила зганяти з постели. Ёму требало ся облїкати, фрыштиковати і іти до школы. Геленка Василька нутила співати і тогды, як Василько на співаня не мав дяку. 
Василько в тогдышнїх роках, іщі перед Другов світовов войнов почас так званого Словацького штату, може щі барз скоро слїдовав вшыткы подїї дома. А в так великій родинї, яка была Калиновых, все ся даяка подїя пригодила. В тогдышнїх роках жывот людей нелем в Ялинах, але і в околішнїх селах, не быв легкый. Люде на селї мусили жыти з того, што собі наґаздовали на своїх землях. Кедьже земля в нашых бескидьскых горах, на нашых селах была малоуроджайна, і через велё тяжкой роботы, од рана до вечера, од яри до пізнёй осени, не наґаздовали тілько, жебы выстачіло од єдной уроды по другу. 
В яри часто ся ставало, же не было што зварити зъїсти. Минуло ся зерно, бандуркы, фасоля, капуста, сушены грушкы і сливкы. Была велика біда головно там, де была велика родина, де были малы дїти. Заробків не было, жебы потребны річі докупити. Не было чудо, же з великой біды в родинах наставали гадкы. Вадили ся жена з мужом, ці муж зо женов. Жены своїх мужів нутили десь глядати заробковы можности. Такы гадкы часто взникали і в родинї Калиновых.
З дому одходила служыти Василькова найстарша сестра Ганька. Наперед до Лабірця до векшого ґазды Бановзера. Одходила, хоць знала, же там велика родина, велё малых дїтей, коло котрых про служніцю все было найвеце роботы. Было і ґаздівство, поле, де требало немало робити. В стайни были коровы і далша худоба. І коло худобы было велё роботы. Зузка, хоць знала, же у Бановзера ани єдна служніця не вытримала довше як три місяцї, і так ся зъїднала наступити служыти. Наступила, бо ку тому єй нутила велика біда.
Одходила з дому щі молоденька, плачучі. Плакала і єй мама, але плакали і Василько з Геленков. 
По трёх місяцёх тяжкой роботы в Лабірцю у Бановзера роботу зохабила. Пришла домів, а уж ся приготовляла на далшу роботу. З далшыма двома дївчатами зо села одходили до Чех. Подля чоловіка, котрый їх зъїднавав, мали робити на ґаздівстві в невеликім селї при Градцї Краловім. Першый раз одходила до незнамого чуджого світа. У Калиновых знова было лучіня з великым жалём і плачом.
В осени, в октобру руковав ку войску до Пряшова Калиновых найстаршый сын Іван. І він одходив з дому спроваджаный домаш­нїма зо слызами. За своїм братом смутили і плакали і Василько з Геленков.
В яри одходила з дому Калиновых служыти до панів друга дї­вочка Марька. І їй не было до співаня, при одходї з дому од своїх найблизшых першый раз. Дополїдне щі на полю пасла коровы. На полїдне одходила з дому зо своёв малов зайдков під плечом, з незнамов женов, котра Марьку вела меджі чуджіх, незнамых людей. При лучіню зо своїма найблизшыма міцно плакала так, як і єй мати і остатнї дома. Плакала Геленка, але плакав і Василько. 
По Ганьцї, Іванови і Марьцї зiстали дома, хоць в тїсній хыжі, але великы порожнї місця. Вшыткы троє остатнїм дома хыбили.
Василько, як і вшыткы дїти, міцно любив свою мамку. Любив єй і міцно ся бояв о свою мамку. Каждый мамчін плач розболїв і ёго дїтиньске боязливе сердце. Старав ся і бояв, хоць о своїм страху не говорив никому. В єден вечур не міг довго заспати. Зачув плакати свою мамку. З плачом потихы говорила з няньком. Хоць їх бісїдї не розумів, але плач мамкы стискав і ёго щі дїтиньске сердце. Пізнїше відїв свою мамку і через день ходити і роботу робити міцно смутну, часто выплакану. Василько часто мамкы ся звідав, чом плакала. Хоць мати говорила, же єй болить рука, ці голова, Василька така мамина одповідь не заспокоїла. Кады ходив, і він быв смутный. Де нихто не відїв, зо страху о свою мамку собі і він поплакав. 
Аж пізнїше Василько од далшых дїтей ся дiзнав, же буде мати далшого малого братика, а може сестрічку, чому він сам не хотїв вірити. Пізнїше тото істе дiзнав ся од своёй мамкы. А о куртый час до Калиновых хыжы ся народила дївочка Улька. Геленка з Васильком в хыжі уж не могли співати, коли самы хотїли. Своїм співом бы могли збудити малу сестрічку. Коли было тепло, співати ходили до саду. Там могли співати, як голосно хотїли і кілько ся їм захотїло. Василько ці хотїв, ці не хотїв, мусив з Геленков співати і дївоцькы співанкы. Їх мамка, хоць мала велё вшелиякых старостей і роботы, но при співаню Геленкы з Васильком часто собі думала: „Дїти мої, дїти, што лем вы з тым вашым співом собі выспівате.‟  
Андрій із Михалом на Василька і Геленку даколи ся і злостили. Часто їх вырушовали при їх писаню ці учіню. Они хотїли чім скорше приготовити ся до школы, што їм требало написати і поучіти ся. А кедь дома про них не было роботы, понагляли за своїма камаратами до села ці десь на луку копати лопту, ці грати іншы гры.
Геленка в своїм шестім роцї, як мала наступити до школы до першой класы, уж знала раховати до сто. Познала вшыткы буквы з букваря. Уж зачінала по єдно слово чітати. Знала прекрасно рісовати. Рісовала вшытко, што відїла коло себе. 
Неєден дорослый хлоп, ці жена, як пришли до Калиновых, говорили: „Геленко, дївче, ты бы мала наступити до школы з Васильком рівно до третёй класы, а не до першой, бо там вшытко забудеш.‟ Матери прибывало веце старотей, затоже Геленцї требало порихтовати якесь шматя, в котрім бы могла ходити до школы. Геленка міцно ся тїшыла на ходжіня до школы. Не могла ся дочекати того дня, коли першый раз зайде до школы.
Перед Геленчіным наступом до школы, на зачатку авґуста Геленка похворїла. Скаржыла ся на болести в брішку в правім боцї. Скаржыла ся і плакала, бо болесть скоро ся звекшовала. Скаржыла ся і плакала єден день, другый і далшы днї. Болесть не подавала. А кедь на куртый час болесть ся зменшала, Геленка ся бавила, ці штось рісовала, але співати ся їй не хотїло. І єй мамка ся чудовала, же зразу перестала співати. Із днями болести были частїшы, векшы і довше тримали. Геленка уж голосно плакала, корчіла ся, ці ся перевертала по постели. Хоць мати Геленцї помагала, як знала і робила вшытко, што знала, і што їй другы жены з села радили, болести не уступляли. Таке домашне лїчіня хворого было безуспішне. З Геленков требало іти до Лабірця до доктора. На доктора в містї, ці на шпыталь нихто ани не подумав зато, же на плачіна за лїчбу пінязей не было. 
Днї проходили, а Геленчіна хворота продовжовала. Кедь болесть подала, Геленка мамкы ся звідала, коли прийдуть домів Ганька, Іван і Марька. Звідала ся і не могла ся дочекати їх приходу домів.
В єдно дообідя лежала на постели, зачула на дразї спів дївчат, котры ся вертали домів з роботы з долняків. Зышла з постели, вышла на лавку ку облаку. Через облак слїдовала драгов іти тых пару дївчат. Мамі говорила: „Мамко, чом на роботу з тыма дївчатами не одышла наша Ганька ці Марька? Уж бы ся вернули домів а мі бы принесли білого колача. 
Так бы-м хотїла білого колача. І малый фалаточок бы мі стачів. І дрібны отрошынкы.‟
Мама Геленцї говорила: „Геленко, наша Ганька барз далеко од дому. На роботу на долнякы она бы не могла піти. І Марька служыть у панів, а на таку роботу, на якій были тоты дївчата зо села, она так істо не могла одскочіти. Они обидві служать у панiв, а там мусять робити. Геленко вытримай, о тыждень наш отець із Андріём ся вернуть з роботы. Они тi принесуть не фалаток, ці отрошынкы, але тi принесуть цїлый великый колач. Може і два колачі. Потім ся наїш досыта, а нелем раз.‟  
Геленка не хотїла ся піддати. Мамі говорила: „Мамко моя, кедь мі теперь ся хоче колача, а наш нянё з Андріём прийдуть аж о тыждень. Кедь вы уж барз довго ани хлїба не пекли. Як довго уж сьме дома ниякый хлїб не мали і не їли. Мамко, я відїла, же з роботы ішла домів і теткы Лопуховой Ганя. Я піду до них. Тетка істо бы мі дали фалаток колача. Мамко, я піду, пустийте ня.‟ 
Геленчіній мамі веце не требало говорити, з великого жалю слызы катуляли ся долов тварёв. Іщі было щастя, же Геленка не могла відїти мамчіне боляче сердце і єй великый жаль. Стримовала ся, бо перед хворов Геленков не хотїла плакати. Геленцї говорила: „Геленко моя злата, а як ты підеш до нашой теткы? Кедь ты така хвора. Кедь тобі было тяжко перейти од постели ку облаку. До теткы Лопуховой про тебе барз далеко. Щі бы-сь могла десь на дразї впасти. Тыждень скоро збігне, а нашы прийдуть з роботы домів. Тобі колач принесуть аж домів. Не будеш мусити ниґде ходити.‟ 
Геленка сидїла на лавцї, позерала на свою маму, не могла покорити свою тужбу за колачом. Мамцї знова говорила: „Мамко, я і так бы пішла до нашой теткы. Я піду. Мене бріх уж барз не болить. Я бы так хотїла хоць лем малинькый фалаточок колача. Мамко, кедь бы-м зъїла хоць малый фалаточок колача, може бы мене перестав і брішок болїти. Мамко я піду.‟ 
Мати як відїла Геленку, чула єй просьбу, уж не могла протестовати і єй довше сперати. Говорила: „Геленко моя, кедь думаш, же перейдеш драгу до теткы сама, як хочеш, ідь помалы. Хоць бы-м як хотїла, але я не можу з тобов іти ку тетцї просити про тебе фалаток колача. Але тебе сперати уж не буду.‟ 
Геленка з радостёв сходила з лавкы, выбрала ся іти до теткы Лопушкы. З хыжы вышла на двір. Помалы дрібныма кроками ішла драгов, перешла через міст. Мати з підстїны єй слїдовала, покы не вошла аж до тетчіной хыжы. Не было їй легко на сердцю позерати за єй хворов дїтинов, слїдовати єй, ці од слабости не упаде десь серед драгы. Але велика тужба по фалатку колача Геленцї давала силу, же драгов аж під тетчіны дверї перешла щастливо.
Геленка вошла до хыжы, поздравила. Тетка стояла коло Ганї при лавцї, де умывала волося в шафлику. Геленцї одздравила, але ани ся не попозерала, хто вошов до їх хыжы. 
Геленка стояла коло пеца при дверях і чекала, коли тета ся посмотрить і штось єй повість. Відїла на столї положены два великы округлы колачі. Аж ся їй стали слины збіговати, бо барз ся їй захотїло того колача. Стояла довго, аж єй зболїли ногы тiлько стояти, а тетка ку нїй ся не озвала, ани ся єй не спросила, чого пришла ці за чім єй послала єй мама. Із дївков Ганёв мали велё бісїды. Геленка думала на колач, їх дві не розуміла, о чім говорили.
Стояла довго, но як відїла, же марно ся їй збіговали слинкы на колач, якый лежав не далеко од нёй, а аж там ку пецу їй міцно пахнув, обернула ся, без слова вышла вон з хыжы. 
Смутна дрібныма кроками крачала драгов домів. Вошла до хыжы, понагляла лячі на постiль. Істо мала великы болести, але не плакала. Мама пришла ку постели, руков ї погласкала по голові і ся звідала: „Геленко моя, тетка тя понукла з колачом?‟ 
Геленка скоро з плачом одповіла: „Не дали мі, не дали, ани мене не відїли, же-м стояла в їх хыжі. Мали велё роботы і бісїды з Ганёв. Помагали їй волося мыти в шафлику. Зато ся ку мі ани не обернули. Але я полежу і одпочіну, а щі раз там піду. Я уж не зістану стояти коло дверей, але піду сїсти на лавку аж ку столу. Істо уж мене будуть відїти.‟ 
Мати говорила: „Геленко моя, ты уж не підеш ниґде. Не можеш уж там веце іти. Кедьбы хотїли ті дати колача, істо бы ті дали.‟ 
Геленка з плачом говорила: „Мамко моя, знате, як ся мі того тетиного колача хоче? Як єм відїла на столї, думала єм, же ся мі штось стане. А як мі запахнув. Знате, як ся мі збіговали слины? Мамко, я щі раз там піду. Першый раз они мене про свою роботу не відїли. Але теперь, кедь там піду, я наісто не зістану стояти коло пеца при дверях. Я піду сїсти на лавку ближе ку столу. Істо мене будуть відїти.‟
Мати слухала Геленку а сама не знала в тїм часї, што бы їй мала говорити. Стояла коло постели і позерала на свою бідну, болями і голодом змукарену Геленку. Як матери їй было міцно жаль, і міцно тяжко на єй сердцю, бо не мала, чім досыта накормити свої голодны дїти. Мала превеликый жаль, бо собі думала: „Боже мілый, одпусть мі, і не покарь мене щі веце, як уж єм покарана. Чом тот світ уж одтеперь такый несправодливый? Чом єдны люде мають вшыткого дость, а другы мусять голодовати, і вмерати, бо не мають з чім заплатити доктора ці шпыталь.‟ Геленка знова ставала з постели, мамі говорила: „Мамко, я щі раз піду до теткы.‟ 
Мати Геленцї уж не говорила ніч, лем позерала, слїдовала єй, як переходила через хыжу. Відїла, же єй ножкы ся трясли. Геленка вышла з хыжы на двір, знова дрібныма кроками ішла драгов до теткы. Мати знова єй слїдовала, ці десь на дразї не впаде. Драгу перешла щастливо, пішла двором на підстїну і до хыжы. Вошла до хыжы, знова поздравила, перешла через хыжу ку лавцї ку облаку, сїла на лавку. Позерала на стіл а на столї відїла лежати уж лем єден надрїзаный колач. Тот їй знова щі веце запах, а слины знова ся їй стали збіговати. Уж лем чекала, коли тетка прийде ку столу з костуров, возьме до рук колач і з нёго їй одрїже великый фалат. Сидїла і чекала. Тетка з дївков Ганёв знова о чімсь говорили. І Геленкы ся звідала, ці мати дома і што робить. Геленка тетцї одповіла, сидїла дале і чекала. Од теткы колача ся не дочекала. По довшім часї сиджіня, Геленка знова міцно скламана ся вертала домів. Вошла до хыжы, плачучі. Легла на постiль, обернула ся ку стїнї, тихо лежала і плакала. Мати пришла ку постели, нагла ся над Геленку, як єй відїла выплакану, скламану, чула єй тяжко збыхати, не мусила ся єй просити, як походила у теткы. Знала допереду. І через своє тушїня Геленкы ся звідала: „Геленко моя, як было у теткы? Ці тетка уж тя холем збачіла в хыжі? Може уж тя понукла з колачом?‟ 
Геленка з плачом говорила: „Тетка мене відїли і просили ся на вас, што дома робите. Но колачом мене не понукли.‟ 
Мати Геленцї говорила: „Геленко, тетка няй свій колач собі зъїсть сама. Полеж і одпочінь, покы ті загрію стеранку, наїш ся стеранкы. Тыждень вытримлеш, збігне скоро, а потім ся наїш нашого колача досыта. Отець з Андріём істо принесуть, кедь не два, та холем єден колач. 
Тяжко описати жаль мамы, якый мусила пережывати коло своёй хворой дїтины, котра так тужыла за холем малым фалатком колача, а може бы їй выстарчів і фалаток чорного млинцёвого хлїба, лем жебы ся могла наїсти досыта. А она своїй хворій дїтинї не могла дати ани колача, але ани чорного млинцёвого хлїба. Не могла дати ани отрошынку, хоць бы як хотїла. Не могла дати, бо в обыстю в тім часї не было ани отрошынкы хлїба. В тім моментї бы была охотна їй дати і своє материньске сердце, лем жебы єй успокоїла. З великым жалём, понагляла перед пец, одкрыла мисятко зо стеранков, котра зiстала од фрыштика, положыла на шпаргет загрїти. 
Геленка їла, аж ся їй трясла ручка. Звідала ся: „Мамко, чія тота стеранка зiстала од фрыштика? То істо ваша, вы свою не поїли?‟ 
Мати говорила: „Геленко, не старай ся, чія стеранка. Наша. Ты потребуєш ся наїсти, бо єсь слаба. Жебы єсь скоро ся выздравіла і заміцнїла.‟ 
Геленка прязнї їла стеранку, позераючі на свою мамку. Як стеранку поїла, своёй мамкы ся позвідала: „Мамко моя, гейже вы мене не дате панцёви? Жебы мене однесли в ладї з дому і заграбали на цінтерї до гробу?‟
Мати як чула тоты Геленчіны слова, з великого несподїваня наперед з нёв цїлым тїлом міцно потрясло. Не знала, што ся з нёв робило. Скоро ся спамятала. Выстрашена Геленчінов бісїдов, взяла єй з постели на свої рукы, сїла з нёв на край постели, пообїмала, попритуляла ку собі, цїловала, стала їй говорити: „Геленко, дївче моє злате, як єсь могла на такы думкы прийти? Та де я бы тебе дала панцёви? А хтоже бы співав з Васильком? Хто бы нам веселив нашу хыжу, двір і сад? Геленко, не бій ся, ты скоро ся выздравієш. З Васильком будеш ходити до школы. Укажеш панови учітелёви, што ты вшытко уж знаш. Ты теперь мусиш велё їсти, а головнї велё пити молока, жебы-сь была міцна, а скоро ся выздравіла.‟ 
Мати про свій великый жаль Геленку мусила положыти лежати на постiль. Поприкрывала єй і їй повіла: „Геленко моя, наїла єсь ся, теперь мусиш в теплїм полежати, жебы єсь ся загрїла.‟ 
Сама з великым жалём на сердцю, од Геленкы понагляла выйти чім скорше з хыжы вон на двір. Зашла до боїска, жебы Геленка в хыжі не зачула єй плач. З великого жалю, мусила голосно ся выплакати, бо думала, же єй сердце з великого жалю пукне. Плакала і думала: „Боже, одпусть мі мій великый грїх, за моє таке думаня. Я, як мати, уж не можу позерати на тоты Геленчіны мукы. Зажыва з великого жалю мі пукать моє сердце. Боже мілый, Боже, чом тота моя дїтина мусить тiлько терпіти? Страдати? Кому она уж уближыла? Кедь она о світьскім жывотї щі ніч не знать. За чії грїхы она мусить тiлько терпіти? Вшытку болесть і зношаня голоду сама бы-м рада зношала за ню, кебы ся так дало зробити.‟ 
Поплакала, думала о вшелиякім, нараз ся спамятала, же Геленка істо заспала. Мала Улька в колысцї зiстала спати, може ся збудити. Зобудила бы Геленку. Думала, же їй треба зварити якесь їдло на обід. Дїти поприходять домів голодны. Михал з поля з коровами, Василько зо села. Выплакана з боїска понагляла до хыжы. 
Геленка спала. Мала Улька уж ся пробудила, зачінала ся озывати. І она хотїла своє. Ульку перебалила і наплекала, положыла знова до колыскы. Сама понагляла з опалачков із зерном до сіней ку млинцю змолоти зерна. Хотїла варити метаны галушкы. Змолола зерно, з муков вошла до хыжы. Понагляла до коморы до царку, де через зиму были бандуркы. Стала переграбовати высохнуты клічкы з бандурок, суху папортину і дрібну отаву, з котров бандуркы через зиму были обложены. Переграбовала, але была рада, же нашла пару бандурок на галушкы.
По тыждню отець з Андріём ся вернули домів з долняньской роботы. А принесли домів і єден цїлый великый долняньскый колач. Геленка, а нелем она, але вшыткы із того колача могли ся наїсти. Окрім колача, привезли і єден великый міх долняньской пшеніцї, з кот­ров матери зробили велику радость. Мати знала, же з той пшеніцї требало зохабити на сїйбу, але была рада, же з нёй, коли требало, могла в млинцї змолоти на муку на зварїня хоць скромной стравы, головнї про дїти. 
В недїлю дополїдне нечекано Іван як вояк першый раз пришов домів. Пришов здушеный в твари, червеный, аж горїв. Нелем мати, але вшыткы дома, ёго приходу домів міцно ся зрадовали. Мати была рада, же од фрыштика в мисцї їй зістало пару пирогів. Мала што Іванови понукнути зъїсти. Отець уж быв дома з поля. Быв попасти кобылу на Паньскій луцї. Відїв Івана іти з вышнёго кінця села. Сам ся чудовав і не знав похопити, чом ішов згоры села. Од машыны з Пряшова мав іти з нижнёго кінця. Зато ся звідав: „Іване, што за новина? Повідж мі, але правду, чом ты од машыны ішов згоры села, а не здолы?‟ 
Іван ся засміяв і одповів: „Няню, чудуєте ся, же я ішов згоры? З камаратом Андріём Лїском з Варїховець, з Пряшова сьме ішли піше, аж домів. Я не пришов нияков машынов. Де бы я взяв пінязї на машыну? Андрій Лїсків познать драгу через верьхы і долины, лїсы і поля, котров до Пряшова і з Пряшова зо своїм вітцём уж нераз перешов. А так сьме ся згварили і спробовали перейти тоту драгу днесь, мы двоми. А так єм дома. О дві, найпізнїше о три годины, мушу понагляти до Варїховець. А з Андріём через верьхы і долины, знова перейти нашу драгу так, жебы сьме до півночі были в касарнях.‟
У Калиновых было велё радости з першого приходу Івана-вояка домів. І Геленка Івановому приходу міцно ся зрадовала, хоць їй ніч не принїс зато, же сам не мав пінязї ани на машыну. Пришов домів, хоць пішо, бо по довшім часї ся хотїло домів прийти, хоць на куртый час. Іван дома побыв три годины, требало знова одходити з дому. В касарнях мусив быти на час. Мати бідакала, бо не знала, же прийде домів. Не мала ніч пририхтоване, жебы міг зо собов взяти. Іван при одходї з дому лучів ся із вшыткыма дома. Про нёго найтяжше лучіня было з хворов Геленков. Сидїла на постели, Івана вецераз кликала ку собі. Своїма слабыма ручками стискала, обїмала і цїловала. Як бы уж тогды знала, же тото їх лучіня было послїднїм. 
Іван вышов з хыжы, ішов драгов горї селом, а Геленка через облак своїма выпухнутыма очками за ним смотрила, провадила ёго, покы го відїла, покы не зашов за хыжы. Потiм легла на постiль, скорчіла ножкы аж під бороду, лежала обернута ку стїнї, жебы єй нихто не відїв, же плакала. І так на постели заспала.
По тыждню Калиновых кобыла ся ожеребила. До їх стайнї прибыв прекрасный малый коник. Ґазда Калина быв радый, же до свого, невеликого ґаздiвства дiстав прекрасный, но і хосенный дарунок. Собі думав: „Кедь будеме здравы, Бог поможе з коника выгодовати коня, в ґаздівстві будеме мати молодого коня. А кедь кобыла буде здрава, щі ясуча даякый рік поробити, коника бы сьме могли продати. До обыстя бы пришла якась коруна.‟ 
І Геленка хотїла відїти малого коника. Уж была міцно страплена своёв хворотов, перейти з хыжы до стайнї уж не біровала. Мати єй взяла на рукы, однесла до стайнї відїти коника. І она, хоць была уж міцно хвора, але красному малому коникови ся міцно зрадовала. Зо своїма уж слабыма руками гласкала по головцї і шыї. Мати Геленцї говорила: „Геленко, ты ся выздравієш, коник выросне, на своїм хырбетї велёраз тя поносить по дразї і по полю.‟ Говорила Геленцї тоты слова, хоць їм сама не вірила, бо відїла, як Геленка своёв хворотов была страплена і зослабнута. В тот день мати од Геленкы уж ниґде не одходила. На полю была вшелияка робота і зо сїном. Отець ходив і роботу робив з Андріём і Михалом. Василько місто Михала ходив на поле з коровами. Геленка в середу пополїдне сконала. 
В Калиновых хыжі і на дворї было велё плачу, але і вшелиякых старостей. Василько перед вечером ся вернув домів з поля із коровами. Геленка уж мертва лежала коло стола на дочках, облечена в білых шматях, з білым вінчіком на голові. Василько з великого жалю не міг ся стримати голосного плачу. Голосно плакав, але і крiчав: „Мамо, чом праві наша Геленка мусила умерти? Чом сьте їй дали умерти? Чом сьте єй не захранили? Чом праві у нас в нашій хыжі таке штось ся мусило стати? Чом, чом не умер я?‟ 
Плакав голосно і крiчав. Мамі вытыкав, чом Геленцї дала умерти. Тета Ганя Василька насилу вывела з хыжы вон на підстїну. Стала го утишовати і перегваряти. Тетине перегваряня не помагало. Василько голосно плакав і своє крiчав дале. Тета Василькови говорила: „Васильку, кедь ты добрї знаш, же Геленка была міцно хвора. Она од той хвороты мусила умерти. Але она теперь уж ся радує в небі з ангеликами. Про Геленку уж добрї так, як є. А што головне, Геленку уж ніч не болить. Лем ты уж за нёв не смієш веце плакати.‟ 
Василько ся не дав так легко перегварити, жебы за своёв сестрічков, котру міцно любив, перестав плакати. Аж теткін сын Михал Василька одвів до їх хыжы. Став Василька перегваряти. Понукнув ся наїсти, стали вєдно ся бавити, хоць Василько на забавкы ани не думав, але перестав плакати, а то была головна Михалова задача, Василька успокоїти.
Михаловов задачов было в тот вечур Василька домів уж не пустити. Василько і в ночі з Михалом спав в їх хыжі на єдній постели. Почас цїлых далшых двох днїв і двох ночей, покы Геленка лежала в хыжі, Василько все, як вошов до хыжы, як відїв Геленку лежати на дочках, все ся голосно розплакав а все го требало довго перегваряти, жебы перестав плакати. 
В день Геленчіного погробу Василько на руках з малов Ульков одышов з хыжы далеко од їх хыжы, до чуджїх людей, жебы не відїв Геленчін погріб. По Геленчінім погробі Василька щі довго, довго мукарив великый жаль за Геленков. Часто ходив на цінтерь ку нїй. Все штось мав сховане в своїх кешеньках про Геленку, а їй нїс на цінтерь. Раз то было якесь їдло, другый раз малины, даяке ябко ці сливку, 
чорніцї ці штось інше. Што мав сам, зо вшыткым ся дїлив і все зохабляв про Геленку. Кедь колись вынїс Михалови фрыштик на поле ку коровам, все го просив, зохабити з їдла холем дві ці три ложкы стравы про нёго. Брат з Васильком все ся подїлив. Василько з їдлом понагляв на цінтерь ку Геленчіному гробу, а їдло їй высыпав, ці выклав до малой руков выграбаной ямкы на єй гробику.
Другый день знова пришов і відїв, же їдла на гробику уж не было. Їдло выдзёбали пташкы, ці мышы розносили. Василько спочатку вірив, же Геленка їдло собі взяла, чому быв міцно радый. Василько щі довго, довго смутив і плакав за своёв сестрічков Геленков. Дома і на полю глядав самоту, де за Геленков міг собі поплакати. Василька смутного і выплаканого мати нашла в боїску, ці в плетяку. Отець нашов  го на подї скрытого в соломі. О Василька стали ся бояти, стали ёго перегваряти. Почас бісїды о Геленцї Василько знова голосно ся розплакав. Все ся звідав, бо довго не міг похопити і ся з тым змірити, чом праві Геленка мусила умерти. Отець Василькови заказав ходити на цінтерь. І то не ослабило ёго банованя і плаканя за Геленков. Щі довго, довго плакав і смутив за своёв сестров Геленков.
Од того часу перестав співати. По велё роках співати не хотїв ани там, де співати мусив. Все глядав якысь выговоркы, жебы не мусив співати. Геленчінов смертёв Васильків жывот на довго ся змінив. Всягды ходив задуманый. Ці до школы, ці на поле з худобов. 
Василькови довго міцно хыбила ёго молодша сестра Геленка. Щі по велё роках на свою сестрічку Геленку споминав, і не міг забыти. Геленка в ёго памяти зiстала якбы жыва і зістане на все аж до ёго смерти.
 

(З приправлёваной книжкы Тяжкый жывот.)