7. 2. 2025: Леа ВАСЬКОВА: Стихы

Леа Васькова

Світ

Забыла-м писати, хосновати слова,

хотїла бы-м знати, хто тот світ малёвав.

Цїловати Фан Ґоґа, же го відїв так ясно,

або Ґоґена, же му таку подобу дав?

 

Забыла-м дыхати – через тількы болї...

Єм як Фріда в корзетї, в желїзах.

Вшыткы сьме годни тілько,

кілько розум нам доволить,

через вшыткы страшкы

вже ани не знаме, што є то страх.

 

Забыла-м співати – голос застряв десь глубоко.

Рада бы-м спознати світ Бекшіньского вочами.

Хоць ты коло ёго дїл рад заджмуриш воко,

крик повный страху выповнить простор меджі нами.

 

Світ не є страшный, ани красный,

є такый, як го хтось намалює.

Вхаблять нам простор на жывот і на сны,

позерай, кілько шыковных малярїв ту є.

 

Aнгел

Рождественна депресія дотягнута до доконалости.

Твої вочі, позераючі з інакшого світа.

Зістала лем душа без радости

і крыла - што не знають, як ся лїтать.

 

Твою тварь намалюю по памяти.

Штудую тя, як стары малярї давну красу,

но тоту тайну моя душа не вызрадить,

і думкы на тебе лапачі снів посылають до глубин часу.

 

Все єсь рівнакый – доконалый, як сохы з мрамору.

Як предлога Фібоначіёвой поступности.

Але выповняш в моїй душі збыточнї повно простору

і так є час зохабити тя минулости.

 

Cнїг

Запали нашы стежкы снїгом,
дїти од щастя співали.
Такой по луках - скоро аж бігом
міх зо соломов тягали.

Скрыло ся листя під перину
лем ялічкы суть зелены.
Упала тїсень на долину,
ночі суть довгы, а днї? Страчены.

Чом наш пес бреше на кажду влочку?
А де ся стратили з твари усмівы?
Мам, заспівайте співаночку,
йду з дївчатами на Нївы. 

I на Бескідї уж грива біла,
селом озывать ся дїтьскый сміх.
До зимы єм ся залюбила:
горячому сердцю - цукрёвый снїг.

Cмерть

Была то смерть, што стояла рано на дворї,
як сонце першый раз погладило стромы.
Свої белавы вочі - як капкы воды в морю
вперла на нёго, тай підышла ід нёму.

Як старый фраїр дотулив ся нїжно рукы,
погласкав по білявім рукаві.
Облюбленой співанкы зачув звукы,
сплели сі палцї і танцёвали по траві.

А навколо ніг, як дакым чудом,
вобразкы з ёго жывота:
мамин голос в колысцї, валькова хыжа,
свадьба, дїти, найдорогша жена, і робота.

Сходило сонце, а тїни стромув
помаленькы ся куртшали.
Дограла музика, бо вже не мала кому,
вни руку в руцї одходжали.

Тополя

Лавка - што памятать мого дїда,
ёго чіжмы завішены на дворї.
Стара мати, што бісїдує, яка то была біда,
коли десять людей спало вєдно в коморї.

Деревяна церьков - стоїть на верьху вже тристо років,
концём новембра напита споминками.
Як цїла наша дїдовизна, што снажить ся ту найти покій,
скончіме і мы там, де вшыткы перед нами.

Маленькый валал, котрый Духновіч зробив великым,
даколи піснї людей з каждого боку звучали.
Теперька ани вітор, кобы хотїв, не має з кым...
Одышли люде, лем споминкы по них зістали.

1.місце в 11. рочнику Літературного конкурзу Марії Мальцовской.