7. 6. 2019: Миколай КСЕНЯК: Дїрава память, Добрый день, панї, Корчмовый патріот (Есеї)

Дїрава память

В чіталнї Русиньской оброды Словеньска выбрала з полічкы Конштітуцію 
Словеньской републікы і ся єй опросила.
– Як ся ті дарить?
– Менї – добрї, тадь я основный закон штату, – чути увіреность в одповідї. 
– О-оо, не знепокоюй ся. Я ся звідую, лем ці тя даякы проблемы не тяжать. 
– Проблемів, Русиньска обродо, мам аж над голову. І з фінанціями, і з охранов 
природы, з уровнёв школ, з міґраціёв... Є того дость, зато ня уж парураз і 
новелізовали і доповнёвали... 
– Конштітуціё наша, ты-сь молода, повна сил, новых задумів... 
– Не заговаряй. Отворь, приятелько сердце і повіч, што хочеш од мене?
– Хочу ся тя опросити, ці в твоїх молодых роках ті добрї служыть память?
– На память ся іщі не стяжую. Є споляглива. 
– Та як мам потім собі высвітлити сітуацію, же ани по тридцятёх роках єсь не 
сповнила свій обовязок даный народностным меншынам?
– О чім ты? Што я не сповнила?
– Жаль, Конштітуціё наша, уж десятьроча уплынули од нїжной револуції, а ты 
дотеперь не приняла обіцяный Закон о народностных меншынах. Є то, 
Конштітуціё, умыселно, або є то уж дїрава память?
Як дїрава, раджу фрішно позви дротаря! Він – універалный  майстер! Хыбу 
сполягливо оправить. 

Добрый день, панї

Тетка Травникова купили в обходї вшытко потрібне і ішли дому горї селом. Не 
понагляли ся, не было де – дом певно стояв на пляцу, не было ку кому – дома їх
чекав лем муж Миколай а він уж не утече, ледва ногы волочіть: не было чом – 
несли обычайный хлїб, грубу муку, пачку дугану, масло і коцковый цукерь. 
Опроти ним крачав хлоп. Кедь подышов, тетка в ним спознали подля файты 
парібка Юрка Зеленякового. 
– Добрый день, панї Травникова. 
– Добрый, Юрку, і тобі. Ідеш до уряду?
– Повинности кажуть. А вы з накупу?
– Старый не владже, та я мушу. 
І  каждый шов своёв драгов. Але тетцї ся штось до сердця загрызло і пробивало 
ся вон. І ся сформовало. „Та яка же я панї, Юрку? Ці не знаш, одкы походжу і 
якы мам здерты, попуканы рукы? Мозолї на них од маленька мі ствердли і до 
днешнёго дня ся не стратили, же – панї! Я в обношенім стародавнім крою? З 
выблїднутов хустков на голові. Панї, – дудрали тетка дале про себе, – котра 
свиню кормить, спід нёй кочергов дылї стругать... Вера нї! Она бы на загородцї 
грядкы налакованыма нохтями не окопавала, бурян не полола. Юрку, далеко 
мам до выпарфумованой особы, бо мене на ролю парадны моторы не везли, 
ани до лїса рїзати; ани раз-разейкы. А дїткы єм так выховала, же днесь на хлїб 
собі докжуть честнов роботов заробити. Не суть з них фіфлены ани дармоїды, 
то нї. То бы ня болїло. І лукы нам помагали косити, зерно до стодолы возили, з 
драбин выкладали. Зато ня уж так веце не ословуй, бо ня назлостиш і ті 
вынадам. Досправды! Бо мі тото слово нияк не пасує. То – уражка. Панї! Яка же 
я?‟
Тетка отворила дверьцї, вошла до двора.                    
– З кым ся то бісїдує, – озвав ся ґазда од порога, – тадь єсь лем сама. 
– То няй тя, Миколаю, не трапить. Колька бы то копла! 
І ани собі не усвідомили, як ся запрягли до каждоденных повинностей. 

Корчмовый патріот

Нач грїх скрывати? Мы, Русины, ходиме до корчмы. Денно. Даколи і вецераз. 
Тоту нашу плюгу уж давно-прадавно прокляли мамы, жены, дїткы пияків, тоту 
паскуду высмівали і острым словом бічовали Александер Духновіч, Еміл Кубек,  
Юлій Ставровскый-Попрадов... Упало їх добре слово на уроджайну землю, ці 
на тверду скалу? Може веце на скалу, бо хоць піякови маєток „секвестровали‟, 
хоць пяна баба „зайду в корчмі пропила‟, но і днесь є корчма в нашых селах і 
містечках фреквентоване місце. 
Корчму не доказали зліквідовати ани козмічна техніка, ани модерный штіл
жывота, ани телевізія. Прічін є море. 
Кедь жена вымітує мужови, же зась ся зберать до корчмы, муж ю такой 
одзброїть. 
– Де інде так фрышно найде електрикаря?
– Але то є далшый келчік, – арґументує жена. 
– Вірь, жено моя, є то іщі фурт найскорше і найтунше. 
– Бодай бы єсь не нашов выговорку, лем жебы єсь міг в своїй компанії 
погарикы до себе перевертати. Суть і многы далшы доводы, чом поклонніцї 
задыменой містности не можуть ся без нёй заобыйти. Арґументують, же є 
центром цїлого жывота в селї: ту ся мож дізнати, хто втїк гробарёви з лопаты, 
хто зраджує манжелку і з кым, чій штудент зматуровав на єдинкы а чій ся 
провалив, хто од чого уж тыждень мать гначку, котру не вылїчіли ани двоме 
докторе, но сполягливо то доказали ту выпиты боровічкы, лем ту ясно 
розаналізують цїлоштатны і цїлосвітовы проблемы. Кебы лем то. Ту такой 
найдуть рецепт, як выкорїнити злодїйство. А є то ясне і просте: нач арешты, 
суды – на місцї му треба двадцять пять вытяти, а кедь то зробить зась – руку му
одтяти! І  будь істый, же собі то в будучности роздумать. 
– А з чого будуть жыти фішкалї?
– Лопаты їм до рук! 
В тїй містности докажуть за єден вечур і світову крізу зліквідовати. 
Нияке шротованя авт! То лем богаты богатым награвають.Так є: рыба од 
головы смердить.                                         
– Вера, грїх бы быв не зайти до корчмы. Навспак. До нёй бы мав каждый 
повинно ходити холем каждый другый день, бо ту ся научіть нелем смотрити
під ногы, но і допереду. Ба і за горізонт.                
І днесь в корчмі шум говору ся пересував з кута до кута, гев-там ся до нёго 
замішав сміх, даколи неприємне слово выскочіло до повалы, но амплітуда 
говору ся двигла і падала в забіганых меджах. Лем од стола при окнї ся несли
дость тверды голосы, неуступчівы слова. Раз хтось ударив по столї. Кедь 
твердшы головы пару раз облетїли задымену корчму і підвышовали свою 
ґрадацію, при остатнїх столах стихли говоры. Хлопи спозорнїли, напрягали уха. 
– Похыбую, Ваську, же докажеш будькотру заспівати. Є їх! 
– Ани не зрахуєш, – озвав ся Юрко од церькви. 
– Докажу! – я їх дома слухам і новы записую і такой їх соб поспівую, ніч мі не 
уйде, – стоїть на своїм паробок Васько.
– Добрї, Ваську, інтересують тя новоты в русиньстві, но нам ся їднать о штось 
веце, – не дасть ся Юрко звести на іншу стежку.                                                                        
– Вера познам будителїв, прічіны занику нашой автономії, як наша судьба ся 
розвивала по другій світовій, – выпнув груди Васько. 
– Узнай, приятелю, – скочів до монологу Петро. – Ту уж не є таке главне знати ці 
не знати.                                       
– Познам і сучасность, – вытягує тромф Васько. – З рукава ті высыплю
редакторів Русина ці ІнфоРусина... Зозуляк, Кузмякова, Медвідь... 
– Ці милїшы ті будуть мена співачок? Мачошкова, Сервіцька, Порачова...
Або тя потїшать герцї? Ту суть: Либезнюк, Латта, Ткач, Русиняк, Міндош... 
Стачіть? Петре? – посмотрив Васько звысока на свого ровесника, взяв погар і 
єдным душком выпив пиво. 
– Єсь поготовый, Ваську, – узнавать Петро. 
– Хочеш сучасных нашых писателїв? Прошу: Харитун, Сухый, Смолей, Ксеняк, 
Кудзей, Коневал... Єм охотный вам приближыти ґенеалоґію мого роду, од 
прадїда, котрый при Пияві... 
Васько быв спокійный, усмівав ся. Тадь цїла корчма го слухала і чула чім мать 
голову набиту. Далше пиво з півдецом го іщі веце потужыло. 
– Можу ті, Петре, і тобі, Юрку, з народной мудрости дашо придати на поучіня, з 
Цігровой книжкы. Та чуйте: Як старїє, так шалїє, добрї з тупым бити мухы, 
Малый жобрак з великов паліцёв ходить.                                                        
– А хто, Ваську, кедь так язком мелеш, є на челї Інштітуту русиньского языка і 
културы Пряшівской універзіты?
¬– Анна Плїшкова, на челї Сполку русиньскых писателів Словеньска вымінила 
Ксеняка Кветва Копорова. Іщі похбуєте, же єм Русин на уровни добы?
– Знаш того дость, Ваську, і нихто ті то не бере, але і так єсь порожня нула! – не 
уступує од свого погляду Петро. 
Васька то вдарило. Міцно аж од того удару встав. 
– Іщі мі все вытыкаш, же не єм русиньскый патріот?
– Істо, Ваську, знаш того дость, єсь счітаный, но до патріота маш далеко! –
спокійно одповідать Петро. 
– Єм з того олінь, – затряс ся Васькови голос. – Што од мене іщі хочеш? Што ті 
на мі вадить?                               
– Научіти ся і знати – то є єдно дїло, а... 
– Та уж вываль із себе тоту загаду! – нагнув ся ку Петрови Васько. 
В корчмі запановало тихо. Ани бріхач не чаповав.       
– Як повідам, научіти ся – то єдно дїло, а верейно ся голосити ку свому, 
заанґажовати ся за родне – то є друге дїло!  
– Яку буду зась на мене рихтуєш? – скоро закричав Васько. 
– Не буду. То є чіста правда. 
– А я єй не познам? – насторожыв ся Васько. 
Петро ся надыхнув. 
– Повіш нам, Ваську, чом ты родне слово такой забудеш, як наступиш до 
автобуса або войдеш до обходу?
– Не лем там. І кедь ся стрїтиме в містї, – придав ся хтось од далшого стола. 
– Як. Як то думате? – косо посмотрив на Петра. 
– Так, – арґументує Петро, – же в автобусї уж не по русиньскы бісїдуєш, же 
твій сын не ходить до русиньской класы, же ты єсь ґерой, але за мамине
слово ся ганьбиш. 
– Є то так, і я то досвідчу, – придав ся Осиф. 
– Правду, біфлёшу, не скрыєш, – не мешкав Андрій. 
– Ты, Ваську, лем корчмовый патріот.                           
– Нїт, він – півдецовый, бо аж по двох півдецах му забрынчіть „патріотічна‟ 
струна. 
– Нїт, хлопи, він – забытливый патріот, бо єм ся пересвідчів, же уж і в роднім 
домі забывать материньске слово. 
Васько втягнув голову меджі плечі. Шум при столах помалы ожывав. Пиво в 
погарї на пултї ся запінило. Корчма ся навертала к своїм недорїшеным 
проблемам і замотаным узлам. 

(З приправлёваной книжкы Кошарик плодів.)