9. 1. 2017: Людміла Шандалова: Червеный берег

Коли в 2015 р. Премія ім. Александра Духновича за русиньску літературу вандрувала завдякы рішыню жірі до рук Людмілы Шандаловой, коли єм приправляла в звязку з тым оцінюючу рецензию а єдночасно лявдацию, ани єм не знала,  же жена тота так успішно входит на дорогу свойой вельородной творчой експресиі, котра внесе в простір русиньской літературы такы інтересуючы і цінны тексты.

 

В короткым часі, скоро єдно по другым (протягом рока), приходит ся нам стрічати з вершами, інсценізацийныма творами і прозом Людмілы Шандальовой. Тоты ріжны жанры лучыт єднак штоси спільне, што подля мене придає особливой цінности тій творчій експлозоі, з яком без вантпливости/ без сомніву маме гев до діла. Єст то адресат той творчости, до котрого єст она кєрувана. На русиньскым бо літературным поли (окрем може бачваньскых Руснаків) не маме вельо презначеных для діти творів. А тексты Шандальовой в своій орбіті предо вшыткым льокуют дітячого героя і дітячого чытателя, хоц то не єст докінце лем так. В творчости той авторкы може тіж найти свій світ і порушыня вражливости чловек дозрілий, для якого дітяча перспектыва все преця єст актуальна, ци то з огляду на власну біоґрафію, ци уж z вітцівской/материной або дідівской/бабиной перспектывы.

 

Як раз книижка Червеный берег, над яком ся гев похыляме, ма в собі тото специфічне получыня літературы для діти і літературы для дозрілых. Як і в жытю, неє ту розділу медже тым, што пережывают діти а тым, што дотыкат іх родичів ци інчых членів спільноты. І то єст основна правда оповідань Шандальовой. Правда правдивых оповідань. Коли пришло бы мі оприділити літературну, естетычну, формальну вартіст оповідань з книжкы Червеный берег, як раз вказала бы-м на тот веризм тзн. почутя правдивости якого досвідчаме, чытаючы переплітаючы ся ахронолоґічні епізоды з жытя парох родин села Ныжнїй Верлих в часі другой світовой войны. Правдивости фактоґрафічной, яку вмістила авторка так в топоґрафічно-історичну реальніст вказуваных сцен, як і етноґрафічно-бытовы формы реляцийонуваной штоденности русиньского села. Правдивости емоцийно-психолоґічной, якой досвідчаме предо вшыткым з перспектывы малого дівчате Маркы, котра, хоц сама не єст нарраторком, то єй почутя і розумліня того, што вколо ся діє, найчастійше сут вказуваны всезнаючым нарратором. Але попри тым сут то вірно уявлены емоциі і інчых героів. Вкінци правдивости жытя ци еґзистенциі чловечой, коли приходит му глубоко усвідамляти свою безрадніст, брак можности влияня на власну долю, можности хороніня основных вартости. Коли смерт заберат молоды, барз потрібны інчым жытя, а для ратуваня свойого, не мож попасти в розпуку, лем жыти дале рахуючы на підпору од інчых люди, яка в представленій спільноті все ся находит.

 

Не нашли бы ся тоты вальоры в книжці, коли бы єй авторка не ідентыфікувала ся з представленым світом єй матери і рідных. Не мі оцінювати, бо тото зна лем сама Людміла Шандальова а і знаня про тото неє аж так важне, ци в героіні Марці оддзеркалена остала мама Люмілы, котрій оповіданя сут посвячены, ци є то фікцийний конструкт. Речы можу без той оціны, же підкрисляна правда фактоґрафічна, психічна і егзистенцийна веде ся в простій леніі з продолжыня традициі. Людміла Шандальова днес то тот сам ментально-культуровий тып жены, тот тып вражливости і підходу до жытя, якій однаходиме серед героів оповідань з Червеного Берега. Культурове і психічне спадкобраня, плекане през авторку, маюче експресию в єй творчости, єст так сильне, же входит она без труду в постать жыючой в реалиях сперед сімдесятьох років Маркы і  свобідні ся однаходит в тых реалиях, як бы то она сама ішла пасти коровы, пережывала спаліня хыжы, смерт найблизшых ци жытя през пару місяци в бункрі в лісі. Прото, коли іщы раз верну до правды ци щырости тых оповідань, то по то, жебы підкрислити, што правда тота не бере ся з докладного перестудиюваня, вывчыня вшыткых доступных до вірного одтворіня тамтых часів фактів. Она бере ся з глубины духового повязаня днешньой авторкы з тым дівчатком, котре в сороковых роках ХХ ст. мала 9-11 років і прожывало в прекрасным Ныжнїм Верлиху, якій нашол ся в тым часі в обшыри острых воєнных діянь.

Барз інтересуюча єст зрештом така перспектыва, коли уактуальнена остає в нашій психіці мати, яка єст дітином. Коли нормальні то мы сме дітином в однесіню до матери, гев мати стає ся дітином, а світ і пережытя, якы ю формували, якы мали свою культурову русиньску форму, переданы остают през когоси, хто іх носит в собі днес.

 

Барз глубокє, корінне повязаня Людмілы Шандальовой з сельскістю, з природом, котра не єст прекрасным образком з цєкавістю огляданым през чловека з міста, лем єст жывом актуальністю, однайти легко мож уж в вершах зо збіркы   Подьте, дїти, што вам повім. Натоміст в оповіданях зо збіркы Червеный Берег, тото актуальне спілбытя  єст дуже міцнійше приявне. Не лем світ природы, але натуральне жытя сельской русиньской спільноты выражат ся полным, щырым, незафальшуваным бытьом в ним авторкы, котра на картках книжкы лем выядрят себе, свою середину.

 

Тот сам вальор і спосіб творчого самовыражыня  має в собі тіж язык  творів з  Червеного Берега. Єст то язык вкорінений в стары, просты, звязаны з сельскыма реалиями і обрядовістю формы і структуры, знамениті выражат представлений світ і єст натуральний, динамічний, а єдночасно актуальний понадчасово.

 

Не годна і не повинна авторка стримувати і затримувати в собі того, што порушыло, урухомило ся в ній, коли почула, же хоче выражати пером на папері духа, душу, одчутя, якы вплекала в ню єй мама і найблизшы. Ци будут мати они ліричну, ци прозаторску, ци сценічну форму, Шандальова вказала, же вшыткы з них єднаково сут ій доступны. Можна быти певным, же, смотрячы на тото, што уж записала, будеме мати до діла зо штораз барже дозрілом і експресывні щыром формом тексту.

 

Др. габ. Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР, Яґелоньска універзіта в Кракові, Польща

(Публікуєме в оріґіналї – лемківскім варіантї русиньского языка.)