9. 11. 2016: 160-річа од народжіня, поета, публіцісты, музиканта, діріґента і педаґоґа – Івана Кизака (1856 –1929)

Кідь хочеме спомянути найважнїшы творы Івана Кизака, то не можеме обыйти «Читанку для народныхъ школъ» (1920) і «Букварь для народныхъ школъ епархіи Пряшевской» (1919 – 1921, три выданя), молитвенникы, популарны біблії, але найважнїшы – то суть ёго віршы і короткы прозовы творы, якы автор публіковав на сторінках журналів «Наше Отечество» (1916 – 1918) і «Церковъ и школа» (1919 – 1923), часописї про молодеж «Русская молодежь» (1920 – 1921) і в двадцятёх календарях, котры сам редаґовав і выдавав. Ту варто бы было назвати віршы «Піснь о отечестві», «Тоска плінника», «Русин в роcкошу», «Волча правда», сатірічны повіданя «Щасливоє порося», «Свідок», «Хитрый староста», «Злодійськый жарт», «Давній протокол селян Коцурковськых» і іншы.

Дость часто літературознателї, класіфікуючі творы І. Кизака, акцентують на тім, же він писав повчалны ці «патріотічны віршы». То значіть, же літературознателї делікатно обходять вопрос естетічной цїнности творів карпаторусиньского писателя. Інакше повіджено: дідактічны (моралізаторьскы) аспекты знижують естетічну уровень вірша, зато (у розуміню літературознателїв) то ся компензує «патріотічным» намірїнём творів поета, як то мож відїти з каждого вірша І. Кизака. Наприклад:

„Люб, дитино, свою родну країну!

Люби так, як отца, матер, родину.

Будь вірна єй аж до темного гробу,

Так в радостну, як і во смутну добу.‟

(«Піснь о отечестві»).

Політічне (інакше: дідактічне, поучалне) наповнїня текстів – то характерістічный знак карпаторусиньской будительской (а нелем нашой будительской!) літературы. Іншаков будительска література і не могла быти – зато є будительска! То значіть: література, актуалізована у своїм часї, актуална лем про свою епоху, а про будучі поколїня інтересна лем як факт історічно-літературного процесу, а не як актуална тема або естетічна катеґорія.

Также вывстає вопрос: як тоту слабу в естетічнім планї будительску літературу оцїнёвати теперь? Ці ся треба дотримовати тверджіня, же творы А. Духновіча, А. Павловіча, І. Сілвая, Є. Фенцика, Ю. Попрадова, Ф. Злоцького, П. Кузмяка, а ку тому ай І. Кизака і іншых літераторів, уж не так цїнны про карпатьскых Русинів і не треба знати тоту літературу, учіти ся творы писателїв? Значіть не треба знати літераторів, якы близко стояли при свому народї, знали ёго проблемы і біды, намагали ся быти хосенныма карпаторусиньскому народу і несли ідеї просвітительства, кликали до противлїня ся асімілації і будили в нїм патріотічны чутя і народностну свідомость – быти Русином!?

Вырїшіню той ділемы є напомічный розвой у рамках так названой «постколоніалной» теорії. Тота теорія розоберать културну діскусію марґіналных ґруп як пробу вывжыти і створити позітівну ідентічность. Як пише америцькый історик карпаторусиньской літературы Елейн Русинко («Straddling Borders: Literature and Identity in Subcarpathian Rus’», Toronto – Buffalo – London, 2003, p. 15), «постколоніална» теорія розоберать проблем протиставлїня естетікы і політічного наповнїня літературного тексту, даючі можность розвинути алтернатівны способы прочітаня і порозуміня аналітічных стратеґій. То значіть, же одхылїня од канонічных форм трактує ся не як недостаток, але скорше як елемент, што дає можность порозуміти процесы протиставлїня ся ку домінуючім силам ці їх зошмарїня».

Істо, великов хыбов бы было оцїнёвати літературный процес лем через прізму естетічности творів того ці іншого автора. Зато, же і сам літературный процес є продуктом творчости вшыткых, без вылучіня субєктів літературного процесу – як достойных в естетічнім планї, але не у вшыткім прикладным.

Івана Кизака треба оцїнёвати як послїднёго з ґрупы будителїв, што своёв творчостёв завершує зачате А. Духновічом так зване Перше културно-народностне возроджіня. Єдночасно він є яснов особностёв народовецького руху на історічній Підкарпатьскій Руси – того руху, якый, зачавшый у 1870-ты рр. одшмарїнём москвофілства, выпестовав ідею угрорускости ці ай карпаторусинства.

Свого часу особность І. Кизака была у доглядї літературной крітікы 30-40-ых років ХХ. стороча. О нїм писали Антонїн Гартл, Євґеній Недзельскый, Йосиф Гануля і іншых. В условіях совєтьской російско-україньской тоталіты Іван Кизак довгы рокы зіставав забытым. Притім, ці не єдиным доступным жрідлом інформацій о І. Кизакови почас «совєтьскых» десятьріч зістала антолоґія «Поети Закарпаття», зоставлена у 1965 р. В. Микитасём і О. Рудловчак, де творчости Кизака придїленых холем пару сторінок.

Од 1990-ых рр. особность ґрекокатолицького священика, писателя І. Кизака зачінать обертати на себе веце позорность науковцїв. Але то все іщі лем окремы короткы баданя – на уровни юбілейной статї, біоґрафічного нарису ці гесла в енціклопедічнім выданю. Іде о короткы баданя О. Рудловчак, М. Ричалкы, В. Хомы, Г. Бескида, А. Плїшковой, В. Падяка, енціклопедічны гесла П. Р. Маґочія.

Самобытным імпулзом мав бы стати міджнародный научный семінар «Teoreticko-praktický význam Ivana Kizáka a Štefana Gojdiča v osvetovo-kultúrnom živote Rusínov na Slovensku», якый oдбыв ся 24. новембра 2012 р. у Пряшoві (Словакія), але рефераты ёго участників, нажаль, дотеперь не опублікованы.

Цїнным жрідлом штудія жывота і творчости І. Кизака все іщі зістає робота ёго першого біоґрафа – вызначного културного і сполоченьского дїятеля доктора Штефана Ґойдіча – брата пряшівского єпіскопа Павла Ґойдіча. (Тота робота веце знама науковцям у єй вольнім перекладї Гавриїлом Бескидом, попозерай ёго статю «Першый председа Руського клубу – 1923 і Общества Александра Духновіча при Руськім домі»).

Скоро цїлый жывот Ш. Ґойдіча быв звязаный із Пряшовом, зато він добрї знамый з єднако мыслячім І. Кизаком – і в часї, коли обидвоми учіли в Пряшівскій ґрекокатолицькій учітельскій семінарії, і коли І. Кизак быв єдным із найвыразнїшых сполупрацовників пряшівскых новинок «Русское слово», заложеных і редаґованых у 1924 – 1928 рр. Ш. Ґойдічом. (Спомянуты Ш. Ґойдічом факты з біоґрафії І. Кизака не у вшыткім тотожны з аналоґічныма фактами з «Енциклопедії історії та культури карпатських русинів» у редакції. П. Р. Маґочія).

Свою статю Ш. Ґойдіч приправив і опубліковав уж по смерти І. Кизака, «когда уже ніт єго, когда уже перестало писати єго золотоє перо». Автор підкреслює, же жывот і літературне дїятельство І. Кизака заслужать сі шырокый обсяг научного баданя і натякує, же по часї іщі верне ся («то сділаєтся поздніє») до веце детаілной аналізы творчости свого споєнця, а теперь дає лем коротку статю.

Самособов, тот текст автор опубліковав у дакількох выданях, у першім рядї в пряшівскім «Русском слове», але мы ся операме лем на єдну таку публікацію, што (написана латиніков) была умістнена у североамерицькім выданню сполоченьской орґанізації тамтешнїх карпатьскых Русинів «Соєдиненіє греко-католическихъ русскихъ братствъ» – у каждорічнику «Американскїй русскїй мђсяцослов Sojedinenija. Kalendar Sojedinenija... na rok 1933». (Тоту публікацію мы нашли у Фондї карпаторусиністікы П. Р. Маґочія Бібліотецї Торонтьской універзіты). Назва статї «Literaturnoje d’ijstvovanije o. Joanna Kizaka». Хоць автор не підписав статю повным меном, подля скорочіня «Dr. St. G.» легко мож здогадати, же автором є Ш. Ґойдіч. Наслїдно по публікації місяцёслов выдав (тыж латиніков) колекцію віршів І. Кизака: «Pisň o otečestvi», «Toska plinnika», «Rusin v roskošu», «Blahoslovenije».

Іван Кизак ся народив 14. децембра 1856 р. в селї Пакостов (теперь выходна Словакія). Середню школу скінчів у Пряшові. Богословскы штудії абсолвовав в Ужгородї і Пряшові. По закінчіню богословской академії ся оженив. Вєдно зо женов Іринов Ханатовов выховали штири дїти. Священиком став 15. фебруара 1885 р., а вже 17. апріля 1886 р. быв призначеный за отця духовного до села Буковець, де почас шестёх років быв сільскій громадї вірным пастырём, а про молодеж іщі і діріґентом доброго сільского хору. То было важнов прічінов того, же уж у 1892 р. єпіскоп Валій установив І. Кизака на функцію пребендата, хордіріґента і кантора пряшівского катедралного храму, а тот хор ся по часї став єдным із найлїпшых хоралных колектівів краю.

У 1895 р. І. Кизак наступив тыж на функцію професора новоствореной учітельской семінарії. Як ся споминать у моноґрафії «Українська школа на Закарпатті та Східній Словаччині» А. Чумы і А. Бондара, у семінарії І. Кизак учів природознательскы предметы, церьковный спів і церьковный обряд. Як професор учітельской семінарії і хордіріґент катедралного хору робив до послїднёго дня свого жывота. Єдночасно з професорьсков функціов став ся таксамо куратором інтернату про хлопцїв-семінарістів, аж у 1921 р. єпархіална влада схвалила го за пароха пряшівского парафії і тоту функцію він повнив до 1928 року.

О немалых залугах І. Кизака у церьковнім дїятельстві свідчіть ёго карьєрный поступ: у 1895 р. быв схваленый радцём єпіскопской консісторії, у 1917 р. – каноніком, а у 1926 р. – рядным „крилошанином‟ Пряшівской капітулы.

Він тыж приправив молитвенник про віруючіх выходного обряду, котрый быв не менше якостным од молитвенника А. Духновіча «Хліб душі» і якый віруючі называли не інакше як «молитвенник Кизака». Молитвенник ся розышов у дакількох выданях, у тім чіслї і в скороченій верзії.

Выдав І. Кизак і практічный зборник («Szbornik cerkovnöch pisznopinij vo cerkvach parochialnöch» (Eperjes, 1916), з якого ся вірникы учіли богослужебный обряд.

У часї першой світовой войны, як твердить Ш. Ґойдіч, І. Кизак був одповідным редактором новинок «Nase otecsesztvo». По войнї став на чело молодежного журналу «Русская молодежь» (1920 – 1921). Радость з обявлїня ся выданя про молодеж І. Кизак высловив словами свого вірша «Благословеніє», в якім указує образ сімболічной стрїчі юнака з будителём А. Духновічом (потім тот образ самобытно выужывать карпаторусиньска скулпторка Олена Мандіч про свій пряшівскый памятник А. Духновічови). У руцї юнак тримать журнал «Русская молодежь».

Стрїча, яка ся одбывать у кріптї пряшівского катедралного храму, де є похованый Духновіч, закінчує ся благословлїнём:

„Идет сміло, уважая

Посмотріт на могилу

И с глубокім почтенієм

Скажет он: «Здравствуй, Батьку!

..........................................

Поможи нам, внучкам твоїм

Дай сердцам нашім силу.

Укріпи ты, Батьку сильный,

Літати Карпат через

Молодыя крыла мої

Я «Русская молодежь».

..........................................

«Соколе, ты молоденькій

Мой любезный правнучку,

Лети-лети над Карпаты,

Я с тобой тоже пойду».

Др. Штефан Ґойдіч быв єден із першых, котрый высоко оцїнив літературну творчость І. Кизака. Він підкреслив, же як у прозї, так і у поезії літератор проявив ся як народный писатель, «як достойный наслїдник Павловіча і Духновіча». Автор нарису іщі додав, же проза Кизака выходить наісто з «руськой добросердечности і гумору», же він дав нам вшыткым приклад «як мож писати по народному, народу зрозуміло, без того, жебы став ся грубым...».

Оцїнюючі поезію Кизака, Штефан Ґойдіч указав на три єй тематічны сферы: творы з реліґійнов тематіков, творы про різного роду події, юбілеї і повчалны віршы і байкы.

Штефан Ґойдіч главно указав на літературный язык творів І. Кизака, якый быв наближеный до народного розговорного языка свого реґіону. Він писав: «...когда сіл он к пісьменному столу, тогда он віділ пред своїмі душевными очами того крестяніна, про котрого он писал і реч, оборот слов которого лучше из нас нікто не познал, і писал так, что человік, чітая єго повісті, думал, что розговоріваєт с крестяніном із Земпліна. Із єго разсказов можем убідітися, что якій богат наш язык, як способен на выраженье і найабстрактнійшіх понятій. В том віжу я найбольшу літературную заслугу Йоанна Кизака і с тім пріобріл себі достойноє місто в нашей літературі».

Много енерґії дав І. Кизак тыж, закладаючі в Пряшові „Руський клуб‟ (1923), а дале і купуючі (вєдно з парохом Теодором Ройковічом) на централній уліцї в Пряшові (Головна, 62) будову, яка стане (іщі і теперь є) так званым Руськым домом. Кизак став першым председом Руського клубу і Общества А. Духновіча в Пряшові (1924). Также вообще, як підкреслює у своїй моноґрафії «Очеркъ карпаторусской литературы» (1932) Євґеній Недзельскый, «Кизак быв центром народностного руху на Пряшевщінї».

Необычайна робітность і роботоздатность, як некінчаюче школьске і творче дїятельство, неперерывна сполоченьска робота по часї мали вплив на здоровя І. Кизака. Хворота сердця приспіла ку ёго передчасній смерти, яка настала 19. октобра 1929 року.

Мґр. Валерій ПАДЯК, к. н., Інштітут русиньского языка і културы Центра языків і култур народностных меншын Пряшівской універзіты у Пряшові, Словакія

Література:

[o. Kizak, J.]. Iz poezii Joana Kizaka : «Pisň o otečestvi» ; «Toska plinnika» ; «Rusin v roskošu» ; «Blahoslovenije» : [вірші] / o. J. Kizak // Американскїй русскїй мђсяцослов. Kalendar Sojedinenija : Kalendar Sojedinenija na rok 1933». – Homestead, PA. – S. 119-121.

2. Кизак, Іван. «Песнь о отечестве» ; «Тоска плінника» ; «Русин в розкошу» ; «Волча правда» : [вірші] / І. Кизак // Поети Закарпаття : антол. закарпатоукраїн. поезії (ХVІ ст. – 1945 р.) /упорядники : В. Микитась, О. Рудловчак. – Братіслава ; Пряшів : Словац. пед. вид-во в Братіславі ; Від. укр. л-ри в Пряшеві 1965. – C. 335-338.

Маґочій, Павло Роберт. Кизак Іван / П. Р. Маґочій // Енциклопедія історії та культури карпатських русинів / уклад. : П. Роберт Маґочій, І. Поп ; заг. ред. П. Р. Маґочія ; пер. з англ. мови Н. Кушко ; ред. укр. видання В. Падяк ; вип. ред. Л. Ільченко. – Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2010. – С. 332.

4. [Ковач, Федір]. Кизак Іван / Ф. Ковач // Краєзнавчий словник українців : Пряшівщина. – Пряшів : Союз русинів-українців Словац. респ., 1999. – С. 168.

Magocsi, Paul Robert. Kyzak, Ioann, Ivan / P. R. Magocsi // Encyclopedia of Rusyn History and Culture / еditors : P. R. Magocsi and I. Pop. – Toronto ; Buffalo ; London : University of Toronto Press, 2005. – Р. 263-264. – Текст анг. мовою.

6. Бескид, Г. Першый председа Руського клубу – 1923 і Общества Александра Духновіча при Руськім домі (Іван Кізак, 14. 8. 1856 – 19. 10. 1929) / Г. Бескид // Вызнамны про Русинів : (зборник рефератів із міджінародного научного семінара к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові) / зоставителї : Г. Бескид, А. Зозуляк. – Пряшів, 2005. – С. 65-67. – Текст у русиньскім языку.

Падяк, Валерій. Нарис історії карпаторусинської літератури ХVІ–ХХІ століть / В. Падяк. – Ужгород, 2010. – 204 с.
Падяк, Валерій. Нарис історії карпаторусиньской літературы ХVІ. – ХХІ. стороча / В. Падяк ; пер. з укр. К. Копорова. – Пряшів : Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012. – 140 с. – Текст у русиньскім языку.
Рудловчак, Олена. Біля джерел сучасності : розвідки, ст. нариси / О. Рудловчак. –Братіслава ; Пряшів : Словац. пед. вид-во в Братіславі ; Від. укр. л-ри в Пряшеві 1981. – Зі змісту: [про І. Кизака]. – див. іменний покажч.
Хома, Василь. Завзятый Русин, културный діятель і літератор (Іван Кизак, 14. 12. 1856 – 19. 10. 1929) / В. Хома // Русиньскый народный календарь на 2004 рік / зоставитель А. Зозуляк. – Пряшів, 2003. – С. 118 -121. – Текст у русиньскім языку.

11. Бескид, Г. Іван Кизак і Штефан Ґойдіч: аналіза жывота і історічно-практічный вызнам їх творчости в сучаснім возроднім културно-освітнїм жывотї Русинів на Словакії / Г. Бескид // Русин. – Пряшів. – 2013. – чіс. 4.– С. 9-12. – Текст русиньскім языку.

Кизак Іван (Іоан) – літератор, педагог, автор шкільних підручників, диригент, композитор. Ініціали: І. Ф. К.; К-к. : матеріали до «Словника культури українців ЧССР» // Дукля. – Пряшів. – 1988. – № 5. – С. 77-78.
Падяк, Валерій. Иван Кізак и проблема оціненя еволуції карпаторусинськой літературы другой половины XIX – зачатку XX столітія: упадок русофілства, стаґнація «мадяронства» ци крішталізація русинства? / В. Падяк // Studium Carpato-Ruthenorum 2013 : Штудії з карпаторусиністікы 5. / ред. К. Копорова. – Пряшів, 2013. – с. 138-151. ; То істе // Русин. – Пряшів. – 2014. – Чіс. 1. – С. 8-13. – Текст у русиньскім языку.
Плїшкова, А. Іоанн Кізак – автор учебників про народны школы / А. Плїшкова // Русин. – Пряшів. – 2013. – Чіс. 2. – С. 5-10. – Текст у русиньскім языку.

15. Ричалка, М. Іван Кизак – педагог і борець за розвиток культури свого населення / М. Ричалка // Голос Карпат. – Пряшів. – 1999. – № 9-11. – С. 1-4.

(Публікуєме в перекладї з україньского языка до словацького варіанту русиньского языка.)