1. 3. 2024: Мілан ҐАЙ: Конець тыждны дома (Урывок з новелы)
Мілан Ґай
Конець тыждня дома
Іван даяк дорана не мав спаня. Голову мав повну очекованя, яка буде стрїча з Марьков.
Помалы цїлу нїч думками быв коло нёй.
Став коло шестой, мама была вонка у літнїй кухнї, приготовляла му дашто заїсти і до танїстры* на поле з коровами. Коли вышов до лїтнёй кухнї, мама го так скоро не чекала, думала же іщі спить.
„Та ты уж горї?
„Гей. Зъїм дашто і піду вычеряти няня, бо повідали, же ідуть лупити сяговину під Гомілку.‟
Наїв ся, хопив до рук танїстря з їдлом, перевісив го собі через плечі і пішов по дразї ґу лавцї через воду до Верьха.
___________________________________________________________________________
- танїстра, цанїстра – із полотна ушыта ташка через плече
Іщі лем як вышов з двору, увідїв верьх Верха коровы, котры ся порозлїзаны пасли попід березы на шырокій луцї. Требало іти так до пів кілометра горї берегом, што му дало файно забрати до тїла. Добрї, же собі обув на ногы чіжмы, бо была силна роса та боканчата уж бы мав мокры. Гірше то буде, як выйде сонце, у чіжмах му буде горячо на ногы.
Нянько, кідь го збачів, выдав ся ёму на стрїчу. Не мусиш іти ґу коровам аж там на верьх. Горї є з другого шору з коровами тета Варехівка.
„Я ті повідав, же пізнїше ту выйдеш, а я піду домів. Дав му до рукы паліцю на завертаня коров і додав:
„Давай позор на коровы, жебы ся ті не поґзили* домів, як буде острїше сонце! Бо знаш, коли втече єдна, то треба чекати, же за нёв підуть і далшы. А ай люде будуть надавати, же їм корова прийде скорше домів, а не буде напасена.‟
„Добрї, няню, буду давати позор думам, же їх постражу, тадь не єм ту з нима першый раз.‟
Став перед коровы, жебы ся му, пасучі, барз не розлїзали до шырока. Кідь дакотра
пішла кус далше од остатнїх, такой на ню крічав. Кажда корова мала своє мено, котре Іван познав. Раз крічав:
„Малина, де там ідеш? Малина подь назат, або ідеш ту!‟
Другый раз:
„ Ціфра, ідеш назад! Но я тобі дам!‟
Коли го дакотра не слухала, побігнув за нёв і паліцёв єй файно вытрепав, же такой ішла назад.
Споза Верьха зачало выходжати ранне сонечко, котре чім далше, тым вецей силнїло.
Ёго остры лучі пересвічовали листя на березах, аж їх было видно в опарї з одпаруючой росы. Зачало высушовати ай стрїбристу росу із травы, яка заникала у люфтї. Іван уж собі міг сїсти до обсохнутой травы і дозерати на пасучі коровы. Спозоровав, же із зосилнюючім сонцём, коровы были чім далше, тым вецей і вецей неклюдны. Крутули хвостами, бо неприємны напасны мухы їх облїтовали і до слова жерли коло оч. Овады тыж нетерпезливо коло них полїтовали і ссали із них кров. Коровы непрестайно вертіли хвостами на шыткы стороны, а коли ани тото не помагало, то їх одганяли
кыванём головы і ух.
Іван їх сановав, якы суть безрадны, выставлены на поспас противных мух і овадів.
___________________________________________________________________________
- не поґзили – не поутїкали скоро домів
Спомнянув собі, кідь раз давно, як іщі быв меншый дїтвак а быв тыж так з коровами. Тодыль іщі не пасли коровы на шоры як теперь. Із каждого дому даяке дїтвача, хлопець, або дахто старшый быв на пасїню із своїма коровами. Дакотры мали конїв або ай козы. З козами то было найлїпше. Старчіло їх выгнати до даякых терковых кряків а они там згрызовали молоды выгонкы конариків з листём.
Кідь коровы пішли помалы пасучі ся, далше они тыж пішли дале за нима огрызуючі терня. Раз тыж так нас было велё дїтей з коровами – хлопцїв і дївчат. Коровкы ся добрї пасли.
На денным порядку были ай даякы гры коло наложеного огня. До землї ся забив грубшый заструганый колик, на котрый были привязаны споєны ланцы, оглавцї (ланцкы на вываджаня конїв ) до довжкы так двох-трёх метрів. Каждый дав ґу тому колику даякый свій предмет, або дашто із облечіня, і могло зачати розраховаваня:
„Енікі бенікі клікі бе, абр фабр до міне, елце пелце до пекелце трой сі вен!‟
На кого тото вышло, тот быв з розраховаваня вон, што значіло, же не буде вартовати на одложены рїчі. По розрахованю тот хто остав на конець, остав варташом. Конець ланцка мав привязаный на ногу. Коло колика были нашмаряны фалаткы облечіня. Єден дав танїстру, другый ґероча, далший сведер, хуща, но каждый дашто. Цїлёв гры было то, же каждый мусив знову свій предмет украсти од того, хто стражыв. Тот коло колика мерьковав*, а кідь дахто ішов взяти свій предмет, мав го хопити. Стачіло ся го хоць лем у бігу дотулити а стражыти ішов він. Коли уж але побрав каждый своє, тот хто стражыв, мусив дашто вызлечі із себе і дати ґу коликови. Не раз ся нам подарило вызлечі дївчата аж до комбінеток. Была то про них ганьба, але про нас забава.
Може бы споминав далше, але на нёго закрічала тета Варехівка. Оно то власнї была тета Лучкова, але за слободна походила із Вареховець, так і то зостало, так єй кликали Варехівка.
„Та де єсь Іванку?‟
Невидїла го бо сидїв на луцї за кряками. Став і закрічав:.
„Ту єм тето, ту.‟
„Оле, побігний там пониже тебе за Лысов, жебы нам не утїкла домів.‟
___________________________________________________________________________
- мерьковати – давати позор, дозерати
Іван такой за нёв побігнув і завернув єй ґу далшым коровкам. Остав там пониже а тетї закрічав:
„Тето, я остану ту і буду на них мерькувати.‟
Фурт на них требало давати позор, бо ся розлїзали по луцї і єдна другій не дала покій.
Попозерав на годинку, было уж ферталь на десяту. Іщі бы требало холем до єденастой, пів дванастой побыти, жебы ся добрї напасли. Сонце чім далше вецей давало о собі знати, припікало чім далше тым веце. Іван уж мав вызлечене лїтушнє вітровча і завязане коло пасу. Думав, же буде треба вызлечі ай сорочку, бо было барз горячо а зостане до пів паса голый і буде ся опалёвати. Так ай зробив.
Годины ся влекли барз помалы а коровы были чім далше, тым вецей непокійны. Непрестайно їх требало зганяти довєдна. Дакотры стояли у крякох під березами у холодку і румеґали* напасену траву. Ай тета Варехівка пришла ближше, бо коровы пасучі ся ішли фурт нижше і нижше ґу селу.
„Тадь тївко є уж годин, Іванку, – позвідовала ся го?
„Пів єденастой, – одповів Іван.
„Кідь бы сме їх ай такой загнали домів та бы ся нїч не стало.‟
Він лем на тото чекав, бо уж ся набігав того дось, як пес.
За пар минут, як кібы го коровы выслухали, надышов їх час і не было з нима рады.
Іван іщі за дакотрыма біжав, же їх зопре, але тета му закрічала:
„Охаб їх, – най ідуть!
Не было коли а дакотры коровы уж были міджі плотами над фундушами. Злетїли як вітор і уж пили холодну воду з ярку. Іван ішов із тетов і бісїдовали, коли выженуть коровы пообідї.
„Думам, же так коло пів другой. Поженеме поза Кружок, помалы попід Гомілку і Дзуровы аж до Кобылова.‟
„Добрї, добрї, – притакнув Іван і додав:
„Од Гомілкы аж до Кобылова є шырока долина. Коровы підуть пасучі аж до кінця та буде і нам вольнїше. Ту їх будеме добрї відїти, ниґде нам не утечуть. Холем ся за нима не набігаме.
___________________________________________________________________________
- румеґати – пережувавати уж напасену траву
Тета Варехівка забочіла з драгы до лїва і через ярочок пішла домів до свого обыстя.*
Іван тыж за куртый час быв дома коло капуры. Ту уж на нёго чекала їх коровка Ягода.
Отворив капуру а она такой зашла до двора і пішла до стайнї.
Привязав єй ланцком ґу жолобу і зашов до лїтнёй кухнї. Дома не было никого. Знав, же нянько є під Гомілков, але де є мама? Занедовго пришла, у руках несла мотыку і опалку. Зашла до двору, одложыла опалку і мотыку до боїска і выша до лїтнёй кухнї, де Іван лежав на постїлчатю обернутый до стїны. Мама думала, же спить, але коли вышла, обернув ся і позвідовав ся мамы:
„Та вы де были?‟
„Але побігла єм іщі на Пільку попозерати, як то там вызерать. Од минулого копаня уж ся бурян зачав выпыхати, та єм го постинала і выполола де требало.
„Подь ся наїсти. а потім кідь хочеш, можеш собі полежати.‟
Мама му загріла їсти, подала на стїл а сама пішла подоїти корову. Молоко перецидила* через ситко до джбанків і однесла до коморы, де было холоднїше.
„Незнам як там отець, на тій горичаві, – збыхнула мама?
„Пообідї як выженеш коровы, піду ай я му помочі лупити, жебы нам на веце вышла даяка коруна.‟
Іван доїв, і подяковав мамцї за їдло.
„Коровы бы сьме мали выгнати коло пів другой, так повідала тета Варехівка.‟
„Порихтую тї дашто до танїстряте, жебы єсь пізнїше мав дашто перекусити а я такой дораз піду ґу вітцёви. ‟
Набалила му їсти, пішла до боїска, узяла обойручный ножык, вышла на дверї і повіла: „Іване, жебы єсь не заспав, бо треба піти пообідї з коровами. Возьмий собі порихтоване їдло і позамыкай, а я іду.‟
„Може іщі вас там застигну і я, – повів Іван.
Мама заперла капуру і одышла. Тепер мав часу полежати і пороздумовати, як то буде вечур. Быв рад, же спознав Марьку. Трапила го думка, як то буде з нима далше.
Тадь она іщі молода, лем шістнадцатьрочна. Школа перед нёв, іщі штири рокы, а я мам уж в скоро по школї. Треба мі буде іщі докінчіти чатвертый і пятый рочник на матуру, зарівно з роботов а пак воєнська служба на два рокы.
___________________________________________________________________________
- обыстя – ґаздівство, дім, загорода, двір
- перецидити – перелляти молоко через густе ситко або чісте полотно
Хто знать як то буде, ці єдно і друге потїм вытримлеме таку довгу розлуку? Вшытко є у Божых руках, заспокоював ся Іван. Но але дость уважованя. Зараз буде треба погнати коровы на поле.
Дакый час іші полежав, понатяговав кістя і помалы требало ставати. Взяв собі танїстря з їдлом, спустив корову Ягоду і выгнав з двору на драгу. Сам пішов по сусїдах нижнїх і вышнїх і коло каждой хыжы закрічав, же бы спустули корову на поле:
„Тето, корову! Закрічав через ярок. Коли нихто не вышов із хыжы, пішов до двору і крічав дале. Никде никого, нихто не выходив. Вышов до стайнї, одвязав корову од жолоба і погнав на драгу. З нижнёго кінця люде поступно зачали выганяти коровы на поле. Іван їх завернув, жебы пішли драгов коло Шака. Помалы гнали коровы помеджі плоты за Кружок. На дразї збачів ай тету Варехівку, котра з выгону, де бывала, гнала перед собов коровы. З двох шорів у нижнїм кінци то было так коло двадцять коров а з телятами о дашто веце. Было ся коло чого оганяти по поли. Требало давати позор, жебы даґде не зашли до дружстевного. Тоты акурат звожали сїно а плоты, де выходила драга з поля, были порозгороджованы про тракторы, што коровы такой знали выужыти.
„Оле, Іванку, побігний за Лысов, бо, моле позерай, де єй там фрас несе!‟ Закрічала на нёго тета. Він на йорову такой зачав гулякати, але даяк не барз топомагало. Розбігнув ся за нёв, вытрепав паліцёв і загнав ґу остатнїм коровам. Розгороджену драгу загородив колячім дротом, котрый прикрутив на деревяный колик.
Коровы помалы посучі по під Яглишыны ішли далше і далше. Іван ай з тетов ішли тыж помалы за нима. Дакотры коровы ся понагляли ґу так званїй „фабрицїˮ. Было то місце, де даколи в давных часох тяжыли ропу. Остала там іщі стара желїзна рура, коло котрой была млака. Ту коровы ходили лизати воду з той млакы. Чом їм то але смаковало, не знав нихто похопити. Старшы люде повідали, же тота вода мала солену присмак, зато коровы то любили лизати.
Коли Іван пришов ґу фабрицї, недалеко під Гомілков збачів своїх родічів, котры під лїсом у холодку лупили сяговину, котра была наскладана до довгых шорів. Поскладану сяговину было видно, бо без скоры світила на біло надалеко. Завернув коровы, жебы пішли попід Гомілку на Дзурёвы а сам пішов за родічамі. З почудованём ся опросив нянька:
„Та то сьте тот цїлый штаб* сяговины налупили днеськаль?
„Як видиш, сыну.‟
Позерав, як му добрї іде а скора з дерева і падать на землю. Пішов і попросив обойручный ножык од мамкы, же хоче спробовати, як му то буде іти. Мама долупила зачату шайту і понесла єй до штабу ґу останїм. Іван узяв другу шайту, выложыв на кросенцята і став лупити. Не мав іщі такый способ, як ёго родічі. Кідь пустив ножык глубше до дерева лупка стала грубша і требало выдати вецей силы. Мама собі сіла кус далше і позоровала, як Іванови іде робота.
„Ножык не пущай глубоко, не тискай на нёго, але лем такой по мнязґі попід скору, та ся ті буде добрї шмыкати.
„Но видиш, цалком то добрї робиш, можеш прийти о тыждень собі дашто заробити, – повів му нянько.
„Іщі долупиме до десять метрів, тай підеме домів ай мы, бо уж маме того дось одрана на тім сонцю.‟
На кус бісїды пришла ай тета Варехівка.
„Михале, маш доброго помічника, смоть як му то іде.‟
„Добрї, добрї, няй ся учіть і таку роботу. Кідь бы днеська не пас коровы, та бы нам ту помогав. Треба нам то буде чім скоршей полупити, бо сонце немілосердно пече і сушыть сяговину. Чім далше то буде намагавіше, як сяговина підсохне.‟
Бісїдовали бы може іщі довше, але требало іти за коровами, котры по холодку коло потїчка пішли далше по під Дзурёвы. Обідвоє пішли за нима. Ту їх не требало завертати, не мали де піти, было видно їх на далеко у довгій долинї, аж до Кобылова.
Помалы была чатверта година. До той шестой, пів семой требало бы з нима вшелияк остати.
Іван сів собі коло воды під лїс до холодку, дашто перекусити. Выбрав із танїстряте великый печеный пиріг, банича, котрый быв наповненый сыром ай копрём.
___________________________________________________________________________
- штаб – поскладана сяговина до вышкы 1 м. а ай до довжкы дас тївко метрів
Смак свіжого копрю одчув такой, коли по першый раз закусив до пирога. Тот му барз смаковав, але тяжко было лыґати*, бо му было сухо у ротї. Пішов зато до дзурёвого потїчка напити ся свіжой воды. Нашов глубше місце, де было вецей воды, клякнув на колїна і став пити. Вода была приємна, холодна і добрї го освіжыла.
Сонечко помалы заходило за Гомолю, цїла лука попід Кобылів уж была у холодку.
Помалы ґу нёму пришла ай тета Варехівка і повідать:
„Требало бы піти спередити коровы, жебы даґде не пішли на панськы лукы аж до Кобылова. Няй ідуть аж там долов на остатню луку як Грачова поляна. Покляй там прийдуть, може буде ай час погнати їх домів.
„Я ту остану оперед них і буду їх сперати, жебы не пішли скорше.‟
Так ай зробили.
Іван попозерав на годинку, было коло пятой годины. Роздумовав, жебы лем чім скорше домів а гайде до Фалковець. Дома уж мав дакотры річі пририхтованы, як было добїсїдовано з Мартіном. Лежав на земли, коровкы у холодку пасли чім далше, тым веце, же ани не хотїли іти домів. Помалы на кажду мусив гулякати. Конечнї, ай тета му закрічала, жебы уж їх помалы зачав заганяти. Іван тогды обышов потїчкы і одляглїшы лукы, жебы позганяв вшыткы коровы до копы.
Дома быв коло пів семой вечур. Дома была лем мама, на нянька ся ани не звідовав.
По хыжі бігав як вітор, раз быв у лїтній кухнї, раз у своїй ізбі, раз у коморї.
„Што тївко бігаш горї-долов, подь дашто їсти?‟
Наскоро повечеряв, бо зачув гуркотаня моторкы. То наісто уж Мартін вырихтованый а чекать уж лем на нёго. Пішов до коморы по ташку з „провіантом”, мамі повів же підуть даґде ку огню, і вышов з двору на драгу. Мама іщі за ним закрічала:
„Не будь там довго до ночі, бо ся ті треба буде выспати.‟
„Добрї, добрї, – одповів їй з драгы і пішов ку културному дому.
Мартін уж мав дома у ташцї од обіда куплены дві фляшочкы вина. Іван ся го акурат хотїв на тото позвідовати, але він го спередив.
„Так сидить річ, бо я ся старав, де зоженеме дашто на вечур.‟
Вырїшыли, же іщі їм скоро іти до Фалковець, іщі ся видно, лїпше бы было аж перед вечером.
___________________________________________________________________________
- лыґати – тяжко їсти, перегылтати
Спомянув собі, же Мілка перед тыжнём споминала, же їх родічі ідуть в суботу на сварьбу до Гуменного.
„Та добрї, – зрадовав ся Іван, – можеме тогды быти у них, а не треба нам ходити никадыль по лїсї.
За куртый час ся знова стрїтили і выбрали на драгу до Фалковець. Одставили моторку під сходы, жебы єй не было видно i вышли до корчмы. Збачили ту ай своїх камаратів. Із дакотрыма з них ся звітали і приставили на кус бісїды. За далшым столом домашнї грали Фаєр – картову гру о пінязї. Наоколо них сидїло і стояла публіка. Ай качмарь быв зведавый, та тыж на них позерав. Позвідовав ся ці собі дашто не дають.
„Та зробте нам дві пива, – попросив Мартін і дав ся до бісїды з качмарём, котрый му быв ай даяка родина.
„Та де сьте ся выбрали, ці лем так?‟
„Лем так уйку, што будеме робити дома.‟
Може іщі бы бісїдовали ай довше, але акурат до корчмы ввышов ай Мілан, брат їх камараток Мілкы і Надї. Коли їх збачів, засвітили му очка, бо знав, же од них дашто выжобрать. Сів до кута за стїл і закликав їх обідвох ку собі, де вєдно посїдали. Обїднали пиво ай Міланови, але само із собов, же ай з півдецом водкы. Зачав ся їх вывідовати ці днеська зась даґде підуть ґу огню? Іван попозерав на Мартіна, а тот такой порозумів і одповів:
„Днескаль ні. Нагодов ідеме од камаратїв з Валентовець та сье ся заставили ту, а потім підеме домів.
Мілан ай сам відїв, же не мають ниякы ташкы та може повідають правду.
„Но, бо я думав, же даґде ідете, бо сестрічкы так як кібы дакого чекали.
„Допєме пиво і підеме, уж ай так сьме ту довго. Може ся заставиме на курто ай коло них, кідь повідаш, але лем на кус бісїды.‟
Обидвоми стали од стола, поздравили і одышли. Помалы ся зачало стмивати. Бісїду такой звернули о Міланови:
„Хто знать доколи там буде у корчмі.‟
Іван стояв коло плота а напротив у сусїднїм дворї збачів Марьку, котра акурат вышла на двір. Сердце му заграло, коли єй збачів. Не дало му, жебы їй не повів:
„Будеме у Мілкы і Надї, та прийдь, кідь будеш годна.‟
Не одповіла ніч, лем стисла плечами, што Івана не потїшыло. Мартін выдрылив моторку, посїдали і пішли. Коли приходили ку хыжі, де обідві камараткы бывыли, выпнули глук моторкы а помалы через капурку єй задрылили до двору.
Мілан мав правду. Обідві ёго сестры сидїли, на лавочцї під стїнов їх дому і зауято слухали модерны співанкы з маґнетофону.
„Агойте.‟ Поздравили їх хлопцї.
„Та агойте, агойте, подьте дале, – одповіли скоро согласно обидві.
Надя такой пішла до хыжы і принесла іщі єдну лавочку і столець. На лавочку прістерла тканый покровець, а на столець філцову підложку, котру подала Мартінови. Івана посадили на лавочку. Спочатку він тоо не похопив, але постуно му дошло, же рахують ай з тым, же може прийде Марька, та жебы могли сидїти вєдно.
„Та што ідеме даґде ку огню, – попросив ся Мартін?
„Та, де підеме? – одповіла Мілка, – дома у нас не є никого, кідь буде зимніше, підеме посїдати днука до обывачкы.
Іванові заграли очі, як збачів, же споза рогу хыжы вышла Марька. Такой став, звітав ся із нёв і закликав сїсти ку собі на лавочку.
„Але мы ту маме приготовлене ай дашто поопікати, та бы тебало наложыти огень, –припомнянув Мартін.
Догварили ся, же у тім не видять ниякый проблем:
„Підеме до саду, дрыв ту маме, розложыме огень, лавочкы перенесеме і вырїішено.
Маґнетофон на батеркы нам буде грати ай там.‟
За курто настало велике стягованя, каждый дашто забрав і одношав до загороды.
Не было коли, горїв ай огник. Зачала тепла і приємна нїч. Іван отворив фляшку вина. Надя похопила, же буде треба принести ай даякы погарикы. Зато такой одбігла по них до хыжы. Принесла ай малиновкы. Світло на стїнї на рогу стайнї охабила світити, жебы освітлёвало загороду.
Іван порозливав вино до погарів і вшыткых понукнув.
„Фурт лем мусю пити, – запротестовала Марька!
„Тадь лем одпий кушіцько, одлож, оддыхнеш, перекусиш дашто і потїм помаленькы выпєш, – додав Іван.
По выпитїм пиві уж бы дашто обидвоми камаратя і дашто закусили. Вырїшыли, жебы требало зачати опікати ковбасу. Покрівцём прикрыта стара деревяна ладїчка їм послужыла як столик. На нїй приготовлёвали, што на опіканя требало. Іван узяв опечі од Марькы приготовлену ковбасу.
„Дай ту, я тї єй опечу, а ты приготов другу про мене. Підыйшов ближше до огня, де уж дакотры із них опікали.
„Хочеш вецей припечену, ці ні?‟
„Так акурат, жебы не была згоріта.‟
Коли мала докінчену далшу, подала Іванови а він опікав про себе. Сидїли коло імпровізуваного стола і заїдали з хлїбом смачну ковбасу. Выбрали горчіцю, заварёвану зелену паприґу – так званы „баранї рогы“ і свіжы огуркы, котры Іван іщі лем вчера
поливав. Каждый собі брав і різав, што хотїв. Спомнянули на Мілана, котрый остав у корчмі.
„Но та лем няй нас ту теперь найде ваш брат та будеме мати по забаві! Бо мы му повіли, же до вас днеськай не підеме.
„Він не прийде так скоро домів, – повіла Надя, бо знать, же нашых не є дома.
„Буде у корчмі сидїти до заверечной, покляй там будуть грати карты.‟
Іван доопікав, сів собі на лавочку ку Марьцї і зачав їсти. Быв радый, же є ту з ним. Познав на нїй, же уж є о велё спокійнїша. Ай кідь сидїв дость близко, не одтїговала ся, што го несмірно тїшыло. Попросив вшыткых, жебы подопивали винко, што остало перед опіканём. Маґнетофон потихы грав модерны співанкы, котры вшыткы з інтересом слухали, а дакотры потихы співали.
Мартін пішов сїсти на лавочку до середины міджі Надю і Мілку. Обидві обняв своїма руками і потихы зачав і він співати співанку, котру грав маґнетофон.
Іван із смаком доїв ковбасу. Запив малиновков, понукнув ай Марьку, котра тыж выпила. Сів собі ку нїй і притулив до себе. Головы мали вєдно, же аж одчув пахоту шампону з єй волося. Поцїловав єй на лице і хотїв ай на ґамбы, але ганьблива Марька ся одтягла. Напротив них сидїли єй сестерніцї, та може зато. Гласкав єй довге волося.
Было то про нёго дашто не реалне, же обїмать тоту, котру собі выволив. Став, пішов отворити другу фляшку вина і поналивав. Каждому подав до рук до половины наллятый погар і попросив выпити. Знав, же Марька не барз буде хотїти.
„Но, але мі буде треба помалы іти домів, – не забыла повісти.
Тоты слова го зарїзали аж до кости. Так му є коло нёй добрї, а уж треба кончіти.
Сидїв близко нёй, поміг їй ай кус одпити з вина, жебы того на ню не было велё. Было за десять минут девять годин а она была чім далше, тым веце нервознїша. Мілка, коли відїла, як обоє сидять стулены вєдно, рїшыла ся, же аж теперь повість свою тайность.
„Слухай, Марько, бісїдовала єм з твоёв мамов, же вечур хочеме у нас довше посидїти, бо будеме лем самы дві дома. Мама согласила, але найпізнїше о десятій, жебы была дома.‟
Іван, як тото чув, іщі веце єй притулив до себе. З великой радости єй поціловав на личко. Видно было, же ай она была рада, бо даяк ани не протестовала. В духу, може, і она дяковала, яку велику службу про них выдумала Мілка. Іщі вецей як годину можуть быти вєдно. Іван быв ку Марьцї позорный, бо познав, же чім веце ся стрїчають, тым веце довірюють єдно другому. Не хотїв, жебы зробив дашто таке, што бы было против єй волї.
„За тото бы єсь собі, Мілко, заслужыла порядну чуколаду.‟
„Не дбам, кідь думаш. Найблизше, коли ту прийду, єй достанеш. Но, але кідь уж стоїш, поналивай, няй то запєме.‟
Черькли собі на здравя а Іван подяковав Мілцї, же то так добрї вырїшыла.
Пів погара вина помалы выпила ай Марька, што збачів ай Іван.
„Но, видиш, ани тя то не болїло.‟
„Ой, якый єсь. Як не хочу выпити, не добрї, коли выпю, тыж не добрї.‟
„Добрї, добрї, я лем, же таку добру справу треба ославити, ці ні?‟
Знала добрї, же му на нїй залежыть, просто ся му любить. Познала то іщі, коли вєдно танцёвали на ославах їх села. Уж тогды ся на ню вшытко вывідовав і відїла якый з нёй быв „готовыйˮ.
Сидїли коло огника, якый побліковав ясным світлом і освітлёвав вшытко доокола.
Даколи вітор обернув з огня неприємный дым, же аж требало утечи, бо ся не дало ани надыхнути чістого воздуху. Сидїли і на пів голоса поспівовали. Не было можне даяк голосно співати, бо наоколо были сусїднї фундушы, а близко ай їх домы, та бы дакого вырушовали. Іван ани не міг затягнути на повный голос так, як то лем він знав бо, была уж ай пізна ночна година. То не так, як кідь были минуле коло лїса на луцї, там то не мішало никому.
Час немілосердно утїкав. Требало помалы вшытко позношати до дому, загасити огень, жебы ся од нёго дашто недай Боже не яло. Позберали лавкы і стїлцї, позношали під піцкіну ку дому і посїдали іщі на кус бісїды, бо до десятой хыбовало пару минут. Марька уж бы помалы ай пішла домів. Іван став, же єй спровадить. Подяковала Мілцї і Надї і розлучіла ся ай із Мартіном. Одышла як перша, а за нёв ай Іван. Драгов домів уж єй вів обяту коло пасу. Коли уж были близко дому, де она бывала, повіла няй остане ту, же далше піде уж сама. Не хотїла, жебы їх дахто вєдно збачів. Іван заставив, притулив єй до себе і поцїловав. Не протестовала, як кібы і она чекала на поцїлунок. На розлучку іщі їй одказав:
„Прийдьте о тыждень у недїлю до нас на кермешову забаву вєдно ай з Мілков і Надёв, добрЇ?
„Увиджу, як то буде, – і попонагляла домів.
Вернув ся назад цїлый натїшеный, бо познав, же поцїлунок, котрый дав Марцї, не быв даякый вынученый, а она го рада прияла. Од того часу, коли єй першый раз стрїтив, є уж ай она до нёго смілша.
Вышов до двору, де іщі сидїли остатнї і бісїдовали.Мілка ся го опросила, ці є вшытко впорядку?
„Та як, одпровадив єм єй аж близко їх дому. Не хотїла, жебы ня дахто з нёв видїв. То знаш, не было бы добрї, жебы уж од теперька о нїй люде вели даякы планы бісїды. Што бы потїм на тото повіла єй мама?
„Маш правду, так то буде найлїпше.‟
Встали обидвоє з Мартіном, бо требало ай їм помалы піти домів. Было, може, дашто на єденасту годину, як одходили. Їх брата Мілана іщі не было дома. Наісто там буде аж доколи там буде отворено. Розлучіли ся з камаратками позванём, же в недїлю буде у них кермешова забава, жебы пришли, але само із собов няй выпросять ай Марьку.
„Уж єм з нёв о тім бісїдовав, остатнє охаблю на вас. Так майте ся ту добрї, дякуєме за вшытко а добру нічку вам.‟
„Добру ай вам, лем помалы а давайте позор по дразї домів.‟
Заставили коло Мартінового дому на кус бісїды.
„Но та днеска то уж з тобов і Марьков было о дачім іншім, як минуле, ці ні?‟
„Та ай сам єсь відїв, помаленькы на себе привыкаме. І на поцілунок не протестовала.
Но так, же то є на найлїпшій дорозї, – додав, – но тадь то ай ты маш на тім велику заслугу, зашто ті барз шумнї дякую.‟
„Думам, же теперь уж будеш мати арґумент, жебы єсь собі дав до порядку ай ты свою показену моторку. Не будеш завіслый на мене. Підеш собі за нёв, коли буде треба.
Понукнеш єй місце на моторчати і одвезеш, де будете вєдно хотїти піти. А то про яку хыбу твоя моторка непояздна?‟
„Але требало бы мі зогнати даякый алумініёвый лабірінт од клюковкы, але то дость тяжко го зогнати, бо моторка старшой значкы.‟
„Маш правду, але думам же на даяку сполочну жыванську іщі вєдно підеме ай із тыма твоїма сестернїчками. ‟
„Дякую ай їм за вшытко, што про мене дотеперь зробили а вірю, же іщі ай зроблять.
Было бы iщі о чім вести бісіду, але рано треба буде ставати до церьковки на лїтурґію.
Розлучіли ся, же уж підуть спати.
„Та добру нїч, – повів Мартін і потиснув моторку до двору.
„Добру і тобі, – одповів Іван і пішов по дразї горї селом.
Рано як фурт тот стый рітуал. До церькви на лїтурґію, пообідї може на куртый час до корчмы, або заграти волейбал, бо де інде годен на селї піти?‟
Так ай было. По обідї выдумали, же підуть заграти волейбал. Гріско было такой за културным домом.
Ту то было скоро правило, заграти волейбал скоро кажду суботу або недїлю вечур, як уж не было так горячо. До гры ґу молодым парібкам ся запоёвали ай дакотры старшы женачі як Фицё Чопак, Михал Ярців, Андрій Бабей, Іван Ґодїв, Андрій Шемків, Іван Джюпа і далшы. Добрї ся їм ту грало бо близко была корчма і по грї не было далеко на пиво. Дакотры пиво попивали ай почас гры. Мали го одложене у холодку, під деревянов будов на лавцї. Добрі было по такім „бою“ піти до близкого потїчка, ополокати перепотене тїло і посидїти у корчмі коло холодного пива.
Іванові требало помалы піти домів, бо вечур бы мав влаком іти до Пряшова. По догодї з Мартіном вырїшыв, же піде аж рано, першым влаком о третїй. У Пряшові буде о пів шестой рано.
З приправлёваной книжкы автора – Несповнены слюбы.
