17. 12. 2021: Меланія ГЕРМАНОВА: Подикатель Рапкач (Повіданя)

Меланія ГЕРМАНОВА

Подникатель Рапкач

– Аж теперь, Марё, зачнуть ся про мене златы часы, аж теперь по тій златенькій революції. Запамятай собі, жено моя, же тот історічный рік 1989-ый – то є про людей Воскресеніє – голос зо самого неба.

– А дотеперь Николаю, што ті хыбувало, оле мі повідж, яка біда на тя была? Надаваш на соціалізм, проклинаш го, але за нёго сьме обоє добры школы покінчіли, а наш сын уж ходить до другого рочника на Высоку Економічну, Надя скончіла Высоку школу з червеным діпломом. Мы достали од штату шумны доходкы – лем жыти, а тїшыти ся з успіхів нашых дїтей.

– Тото, Марё, є нула протів того што было дотеперь. Кобым ся не ганьбив, та бым оспівав тоту нову добу, тото наставаюче злате зряджіня, тоту нашу вымолену – выснивану Демокрацію – на градьскій дразі, а оплював тот выкористувательскый соціалізмус – пак бы му было. Заграв бым тій златенькій новій владі Гімну.

– А на чім, Николаю? На тых трёх балалайках і ґітарі, што лежать у спалні на шыфунері без струн?

– Струны, Марё, нула – вшытко дам до порядку, а зряджу рядну капелу і співацькый субор.

– Николаю, Николаю, рокы дома а розуму – ниґде. Ты ся не старай о політіку, бо про тото „облизуваня соціалізму‟, єсь мало што не сидів у холодочку – хлопи ся тя застали, знали якыйсь ребелант, ай мене з дїтми санували.

– Но видиш, Марё, уж сьме ту. Бо то было за тых Сталіновскых час. Каждый їх мав дость, але тихо были, бо ся бояли.

– То ші ся лем увудить, Николаю, якы то суть златы часы, знаш, як ся гварить: „Поживёшь – поймёшь.‟

– Ани мі тоту рушчіну не споминай, дость ся ня у школі нажерла.

– Николаю, але „Русский язык – язык мира‟, світовый язык . Кідь бысь пішов даґде летадлом, та як бы єсь ся там з персоналом догварив? Лем русчінов, бо інакшу реч не знаш.

– Но та то твоя бабска заостала політіка. А теперь выйду на градьску і перед велё людми – валалчанами од радости з новой влады аж затанцюю, бо праві ідуть люде з церкви.

– Николаю, ты такый танечник – як буяк до коча. Ці єсь уж забыв, як єсь зо мнов упав у рядовім танці на няньковім дворі, а ші аж до гноївкы?! Люде тя у валалі іншак не назвуть як – ребелант Яношік або танечник гноївковый. Сидь собі на лавці під оріхом, кідь не ходиш до церкви, а ани мене на пустиш, а сьме православны хрістіяне.

– Ту ня маш, жено моя. А хто заказав віру у церкви – не тоты прокляты комуністе?!

– Теперь двері вшыткых церьков отворены, а ты намісто церькви ходиш до станку на пиво, а ші ним понукнеш і Надьку. Жебысь знав, на другу неділю піду уж до церкви і я, а возьму і Надьку.

– Ты ідь, а я ся і дома помолю, чудую ся, чом тоты хлопи там на тім коруші так выспівують – ту хыбує субор, гра, спів, танець.

– Моль ся, Николаю, дома, але так, жебы твоя молитва была Господом выслышана.

 – Буде, Марё, буде – вшыткы тоты хлопи, што по революціі співають на коруші, будуть співати у моїм суборі, а нелем співати – грати на балалайках, танцёвати. Але то аж пізніше. Дай мі сто корун, іду до міста, такой од завтрашнёго дня зачну подникати.

– Ты, а подникати?! Ты такый подникатель, як і твій брат у Америці – до рока пішли до вітру вшыткы талярикы, што здєдив по стрыкови , лем почекай, ші ся верне домів нам на замороку, уж дві жены го охабили про тото ёго пофідерне подниканя.

– Пек бы ті, Марё, на тот твій спростый язык, уж єсь ся пустила і до мого брата, ты ся старай о себе і о нашы дїти, а братови мому дай покій.

– Але тот твій брат – подникатель од ня пожычів 2000 корун, гварив, же мі їх такой верне в талярёх – а вернув? Уж три рокы є в Америці, а ші талярика єм не віділа, а ани мі не одписав на мої письма.

– Ты поза мої плечі на мі шпориш, одкладаш, а пак без мого поволіня жычаш?

– Я пожычіла тоты коруны, што ня брат сплатив з родичовской хыжы, а тобі, Николаю, до них ніч. але, як виджу, твій братик з нима, порядні подникать.‟ Та ся такого подниканя хрань і ты. Яку недокончену неовакувану хыжу ті охабив небогый отець, так є дотеперь а уж тому веру рокы. А у пивниці повно жаб там страшно ступити.

– Но видиш, Марё, а з пінязей зос подниканя я хыжу дам до порядку.

– А до той подникательской файты я вступила – волілам ногы поламати...

Цілый тыждень Николай ходив до міста, вертав ся аж перед вечаром, а ку тому ші ай підпитый. Але на другый місяць выняв зо старой діпломаткы папірь і замахав ним Марі поперед очі: „Ту є, Марё, писомный суглас на моє подниканя, а ку тому шек на 5000 корун.‟

– Ты, Николаю! Ставляти електрарню?! Николаю, горнеш ся до превеликой біды, нещастя, ганьбы. А де же тоту електрарню поставиш, на то треба великый пляц, а ты окрім двох фалатків земелькы не маш жадный фондуш... Ішісь мало того „наподникав‟ за старой влады?

– А то я на вині, ці тота стара влада?! Дала мі можливість зреалізовати свої мудры планы? Моє кажде подникнутя было одстранене, зашмарене марна была моя подникательска намага. А де суть тоты мої фінансії, штом до того вложыв?

– А тот сміх, што зос тя твої напады зробили – уж єсь забыв?

– То было за соціалізму – не было нияке подниканя, мудры напады такы, як мої, были замітнуты. Зато тото панувачне зряджіня скрахувало.

– Што тя так в тім соціалізмі мерзіло і (як ты гвариш і зруйнувало), же-сь за ёго плусы аж на службу дав?!

– Тото ші ня мерзіло, жесь мусив тримати язык за зубами, а теперь можеш аж і крічати, што хочеш.

– Николаю, уж сьме обоє веце старшы, як молоды. Пережыли сьме уж неєдно сполоченьске зряджіня, а все тото – новше было ліпше покроковіше, як тото старе. Та знам, же і тото теперішнє бы мало быти ліпше, але не чекай великых змін такой теперь. Владу перебрали новы люде, выдавуть новы законы, наісті ся змінять і пінязі. Час укаже, а мы то будеме позорувати. Лем на прийдь до гадкы з новым старостом, бо за старого, штось го назвав фашістом, єсь платив му уражку на чести і заплатив покуту. Гвариш, же мож крічати, што лем хочеш. А тобі в тім віку ші треба штось крічати?! Бодай бы ся нам жыло так, як дотеперь – роботу мав каждый, аж і Циґане были вшыткы заместнаны, обычайны валальскы парібци ся понаучали вшелиякым ремеслам, позаместнавали ся. Гварять мудры люде, же: ‟ремесло мать злате дно.‟ Аж і безземельного Івана Гната вшыткы пятёми хлопці суть ремеселници, роблять у місті, заместнали ся – цалком ся збавили той худобы, в якій жыли даколи. Лем пару шпекулантім і лінивцім соціалізмус лежав в жалудку. Люде аж по роках повідять, яка є тота демокрація. Мож крічати што хочеш, але вірь мі, Николаю, же лем за крічаня ті голубкы з неба падати не будуть. Кідь же мы, стары, уж барз до того нового не приспієме, та ся холем рядьме ёго законами, а ку тому ведьме і свої дїти, бо тота Демокрація – то їх нова будучність. А ты законы того нового не познаш. Посмоть ся лем, тівко такых мудрых подникателів уж скрахувало: Белейова Мнясарня, „Пінькова Рыба‟, Баранова цукрарня, Млекарня. Хотіли збогатнути, та наставили такы ціны, же самі заперли двері своїх склепів.

– Ты на преднашку о подникані не пішов. А там єден мудрый чоловік высвітляв, же подниканя то є мудре плануваня на поміч сполочности і велика зодповідність і розвага. А ты подникатель языком, але „Скутек утек‟. Што на тоты твої подникательскы блуды повідять дїти?

– Марё, хто видів, жебы яйце розказувало курці. Петько най докончіть Высоку, та пак подникнеме обидва в новім дусі, а Надька най сі робить тоту своя аспуранцію.

– Аспіранцію, Николаю. А уважуй і на то, жебы тым своїм „подниканём‟ єсь їм даяк не пошкодив і не наробив ганьбы.

– Выслухав єм тоту твою каждоденну молитву, а теперь і ты выслухай мене.

– Єм саме ухо, Николаю.

... Електрарню выставлю на нашій луці у Стропі. З берега стікать вода, буде допадувати на турбіны – поганяти їх, а они будуть вытворяти електрику у цілім валалі. Подумалась, Марё, над тым, же яке пінязьство мы заплатили за електрику одколи є у валалі? А тым фінанчным выдавком я у тій златій владі конечні зроблю конець.

– Лем жебы мі, Николаю, з того берега не стікала на нашы стары головы фінанчна покута і суєта.

... Дакотры валальскы скупаці і неприятелі му на тоту ёго правданькову подникательску выдуму‟ – як то назвав староста, але Николёви од того часу мало хто повів з хлопів по мені, лем „електрарня‟. Но тото вшытко варуваня было про Николая „як горох на стіну‟... У Стропі під высокым верхом з двома Циґанами з дочок, што мав дома на курник і драварню, зробили буду. Зо самого вершка аж до споду выкопали глубоку яругу – нёв мала стїкати вода. Але і Циґане крутили над тым головов. Скады ся ту возьме вода? На березі суть фарьскы лукы, жадной воды ту не є. Взяли од Николая пінязі за выкопаня шансу і сміючі ся пішли домів. Тота буда ші довго стояла у Стропі, аж покы тоты істы Циґане ю вночі не розобрали і на возику не звозили домів.

А так ся скончіло перше Николаёве подниканя, на котре достав дотації од штату, а то лем зато, же нихто ся порядні не хопив – де пішли, на якый учел тоты штатны пінязі.

Кідьже мав добрых а мудрых приятелів на окресі, достав дотації іші і на друге подниканя.

Люде мало же не збили старосту за тоты дотації, але він аж ся запрісягав, же з обецной касы Николай не достав ани галер, хлопи сі то і зістили – дакый час у валалі з „подникателём‟ быв покій. Староста списав петіцію, подля котрой Николаёви на ёго подниканя місто не мало дати ани коруну. Але тоту другу дотацію Николай же хотів їншак зреалізовати. Бо го мерзіла презывка „електрарень‟.

Другов дотаціёв мав у валалі зреалізовати на выведжіня курчат – курок новой одроры – носниць, формов „інкубаторьского выляжіня‟. Звербував старосту, жебы о тім выгласив у містьскім розгласі. Но тот не выгласив, бо знав, якый то мудрый напад, але і пад. А веру мав правду – напад ся змінив на пад. Староста добрі знав, одкале тоты дотації, але быв тихо, жебы у валалі не была жадна взбура.

Домів Николаёви на великім накладнім авті привезли якесь велике чудо – інкубатор. Дали му ку тому писомный навод, як ся ним рядити, жебы з яєць выли о тыждень курчата новой одроды – найліпшы носниці. Была там і великыма буквами познамка:

„POZOR NA TEPLOTU – SLEDUJTE TERMOSTAT!

Працовник го поучів: Давайте великый позір на предписану теплоту, подля ґрафікону – подля наводу. Яйця мусять быти лем од той одроды курок, што ся уводжать в наводі, а мусять быти лем тоты яйця, де є когут.

– Николаю, я тя варую, же при тій „твоїй старостливоси‟ з тых яєць будуть не курчата, але печены голубкы.

– Оле, Марё, не кудкудакай тівко, сидь собі, так як тота твоя квочка уж третій тыждень на 10тёх яйцях, не язык – але прайник. Побігав по валалі, жебы бабы носили яйця, же о жыждень будуть мати курчата без курок, без старости, але главне – носниці.

Бабы ся з Никола высняли, але велё му ай на тот ёго план і налетіло. Наносили яєць і чекали на тоты носниці.

– Николаю, але у наводі є, же яйця мають быти лем од єднакой одроды курок, а такый мать быти і когут. А знаш о тім, же когутів у нашім валалі є лем трий, а яйце маш і не од когутів.

– Ты, Марё, фурт кудкудакаш, як твоя ряба курка, кідь знесе яйце. Я ту мам навод, чітам го, а добрі знам, і тото, же тот, хто тот навод написав, ниґда жыву курку не видів.

– Барз бым уж тоту твою носницку одроду і виділа. Пан, Николаю, слідуй за тов теплотов, бо уж ся ближыть час вытягнутя курчат.

Ліг собі здримнути, бо ся вернув з корчмы підпитый. Збудив го Марин страшный ґрявк: „Николаю, курчата ся уж вылягли з яєць, але лежать вшыткы повывалюваны – было по курчатах. Не стишыв електрореґулатор, як было в предписі, курчата спалив. Выпнув інкубатор і втік ся сховати од розгніваных баб.

Вшытку свою злість бабы выляли на Марю. Пів валалу баб – од нєй бочіло веце як півроку. Тому гніву зробила конець аж старостова жена: „Бабы, та то Маря вам напекла курчата, ці Николай?! Мало біды і ганьбы обжыє коло той мамоны, а ші вы ю жрете. Дость уж было того сміху і гніву – подникательков є не Маря, але Николай. А з часом ся забыло і на тото, лем раз за час му дахто з хлопів протяв: „Не кудкудакай так, як тоты твої інкубаторьскы курчата.‟ Дакотры бабы аж і по рокови го їмали мотыками, але наш „Николайко – подникатель‟ ся ани з того не понаучів. Ёго мудра головця выдумала уж іншу форму подниканя, кідь же уж жадну фінанчну дотацію не дістав з уряду влады – там уж веру знали о выслідкох ёго подниканя – Автобазар.

Дав зробити у місті великый інформачный плаґат з надписом „Автобазар‟ – аж теперь збогатну, попродам стары авта за дорогы пінязі, а з них сі по часі куплю і даке менше нове авто.

До місця двір і ціла велика загорода была завалена розбитыма автами. Што ту лем не было: вшыткых тіпів ембечкы, Волг, Джіґулі, Лады, Побєды, Трабанты. Маїтеле того розбитого шроту ся барз легко збыли, а ші ай достали од Николая даку коруну. Маря над тыма ёго автами лем тяжко взбыхала, але што на то ёго властны дїти:

– Няньку, уж конечні перестань з тым своїм подниканём, бо ші раз так „мудрі подникнеш‟, та ня уж дома веце не увидиш. Сміє ся з тя народ нелем в нашім окресі, але по цілім штаті. Уж і в новинках быв чланок: „Мудрый подникатель‟.

– Вчера іду з обходу – а єдна моя камаратка за мнов: ‟Агой, квочко, уж єсь высиділа курчата?‟. Надя аж плакала коло мамы, але і сын загласив вітцёви: „Няньку, дакотры камаратя мі не гварять по мені, але: „Серус, електрарнё.‟

– Што мала робити Маря, терпіла, знашала ганьбу. А ку тому староста ї дав позванку на сходзу, на котрій ся будуть годнотити подникательскы выслідкы – дотуваны штатём і самодотуваны. Сходза мала ся зачати о 10,00 на уряді. Маря ся розгодла іти з Николаём, жебы му забранити тым ёго „мудрым діскусным пріспевком‟, даколи і півгодиновым.

Николай выскушав вшыткы шротовы авта. З них лем єдно было ші як так пояздне. Николай сів за волант. Під ёго ногами ші была якась подлага, а нашли розбите седадло. Але там, де сиділа Маря, уж была діра, сідадла не было. Николай там дав столічку, дві передні ніжкы были на ірджявій блясі, а дві задні тырчали з діры і страшні бухали по дразі. Двері лем як так ся заперли, а скло на Маринім боці – до поліка розбите. Маря ся причупила, жебы єй не было видно. Николай рядив єднов руков, а другу выложыв на розбитый облак. У авті быв превеликый прєван, дуло зо споду і з облаків. Якось тото модерне авто наштартував. Ішли помалы, як на даякім верблюді. А столець, де сиділа Маря, набивав по дразі. Буханя авта і якысь чудны звукы ся озывали надалеко. А таке „автове цестуваня‟ на „Побєді‟ ся запамнятало валалчанім надовго.

Хлопчіска бігали за автом і крічали: ‟Николаїв рапкач, райбачка, бодинька.‟

На сходзу пришли обоє о півгодины нескорше. Але отазку Николаёвого подниканя староста охабив аж на конець. Аж там о тім своїм „Златім демократичнім подниканю‟ сі Николай выпочув правду, а правду правдиву. Окрав штат о великы пінязі, не приніс валалу жадный хосен. Штатны пінязі спреневірив, а мав бы вшытко вернути назад.

– Лем зато, Николаю, же тя твоя жена привела ку розуму і єсь дав точку за тым подниканём, валал ті тоты твої превеликы довгы одпише – не будеш нич вертати, але сі тото одробиш на звелядіню валалу. А теперь ся ку тому, выядрий, Николаю.

Люде чекали на ёго пречудне діскутованя. Маря, сиґиниця, ся аж трясла, што то єй Николайко зясь поспівать. Але смутный Николай став, пообзерав ся по вшыткых людёх, што на нёго так чудно позерали і повів:

„Што то робити, кідь ся хоче.‟ – Став, взяв на ся чапку, хопив Марю за руку і одышов з нёв зо сходзы о подникателёх. Уж коло двері обоє з Марёв чули красно наголос высловлене єдным хлопом:

– Старосто, першый раз в жывоті повів тот премудрый подникатель – рапкач Николай мудру думку: „Што то робити, кідь ся хоче.‟

(З приправлёваной книжкы авторкы – Люде, будьме людми.)