Осиф Смолей

ТЯЖКЫЙ ОСУД

 

1.

Кінчів ся теплый лїтнїй день. Сонце уж было цалком низко над горов Кленовець. Зачінало ся вечeрiти. В дакотрых густых стромах пташкы стиха щеботали. Як бы ся і они приготовляли на далшу лїтню ніч.

Михал Дуб в тот день рано вернув ся домів з Остравы. Через день дома поробив найнутнїшу роботу, яка чекала на нёго. Довше не быв дома а за тот час домашнёй вшелиякой роботы около хыжы і в загородї ся назберало велё. Через день робив што в тот день мiг зробити, але при своїй роботї думав і на свою Ганьку. Чекав, коли буде вечур, а вечур хотїв з Ганьков ся стрїтити. Думав, же в тот вечур обоє будуть мати щастя.

Конечно приходив вечур. Михал понагляв по роботї ся омыти. Облїкав ся а перед очами відїв свою Ганьку. Мати на стіл клала танїр з вечерёв, Михала кликала ся наїсти. По вшелиякiй домашнїй роботї уж быв голодный, сiв ку столу, понагляв ся наїсти.

По вечери уж стояв при дверях, як бы чекав на якысь мамины слова. Штось роздумовав. Мати Михала слїдовала. І она знала, же тужыть з Ганьков ся стрїтити. Михала не могла сперати, хоць сама знала, же їх стрїча не мусить быти успішна. Знала, же Ганцины родичі Ганци стрїчати ся з Михалом заказують. Михал вірив, же свою Ганьку стрїтить, же єй буде відїти і вєдно поговорять. Уж довго не быв дома.

Михал задуманый iз хыжы вышов на двiр, перешов на драгу i пустив ся iти драгов долов селом. На протів Вільховых хыжы крок спомалив. Позерав на облак з хыжы, ці когось, а може і Ганьку, не увидить. В хыжі уж ся світило лампов, але при облаку не відїв никого. Зышов на автобусову заставку. Праві там стояло даскілько сельскых хлопцїв, Михаловых камаратів. Чекали на автобус. Выбрали ся до сусїднёго села на забаву. Вєдно ся звитали i як камаратя вєдно мали о чiм говорити. Еден з них Михала клікав із нима. Другый з них говорив:

„Андрію, Михала ниґде не кліч. Ты не знаш, же Михал уж обсадженый? Вiн уж повинный ся тримати дома.“

„Пребач, Михале, я забыв. Але ніч бы ся не могло стати. Кедь ты і так не єсь дома. Хто бы знав, же Михал Дубів пішов до Буковой на забаву. Нихто бы о тім не знав. Ани Ганька.“

„Маш правду Андрію. Але праві днесь не можу з вами піти. Іти на друге село не єм приготовленый. Чом сьте скорше не повіли, же ся рыхтуєте вечур на забаву.

Міг єм з вами піти. Але так, просто одыйти без того, жебы мама не знали, я таке штось не можу зробити. Мама бы не знали де єм ся подїв. Знають, же єм дома, так бы ня глядали по цїлім селї.‟

Хлопцї знали, же Михал робить в Остраві. І они мали замір десь ся достати до роботы, прото Михала ся просили, якы в Остраві зарібкы. Михал говорив:

„Так, як всягды, і в Остраві платять подля того, хто што знать зробити. Але дасть ся і там добрї заробити. Хлопцї, кедь хочете прийти до Остравы, можете, там роботы всягды повно. А такых, як мы Русины, охотны робити од рана до вечера, приймуть всягды.“

Автобус пришов. Хлопцї насїли на автобус. В Автобусовій будцї Михала зохабили самого. Михал вышов перед будку. Стояв і позерав доокола себе. Была тма, хоць ясны звізды на небі ся трепотали. Місяця щі не было видно.

В селї было тихо. Михал став слїдовати Ганцин двір, ці єй не увидить выйти вон. Стояв довше, але своёй Ганькы ся не дочекав. В хыжі і в коморї світило світло. Так, як бы нароком Ганька довше не выходила вон. Думав:

„Істо одышла до села за камаратками. Буду єй ту чекати, хоць бы-м ту мав стояти до півночі. Буду єй чекати. Мусю єй холем відїти і говорити з нёв.“

Стояв довго. Холем ёму ся так відїло. Уж ся став бояти, же свою Ганьку не буде відїти. Уж быв нервозный. Став думати:

„Што бы ся могло стати, кедь бы я до Вільховых до хыжы зашов. Як ходять і другы парібци?“

Стояв серед драгы і став над своїм нападом роздумувати.

„Знам добрї, же Ганьцины родичі мене не хотять. Уж мі велё раз отворено то дали на яво. Ганци бранять, жебы ся зо мнов стрїчала і зо мнов ходила. Ці мы обоє можеме за то, же ся любиме, хыбуєме єдно другому, гынеме єдно за другым? За тот довшый час уж може змудріли. Може уж нам не будуть бранити вєдно ходити. Може мене не будуть выганяти з їх двору. Ці я можу за то, же не мам вітця дома. Же мою маму за молода єй фраїр окламав і зохабив, щі перед моїм народжінём? Мало такых людей жыє на світї i ту у нас? Я спробую. Ніч ся не може стати. На выганяня спід їх двери я уж звыкнутый. Няй ся дїє Божа воля.“

Михал перешов драгу, зашов до Вільховых двору. На дворї не было никого. Вышов на піцкіну ку сіняным дверям. Праві дверї ся отваряли. Михал быв радый, думав, же отваряла Ганька. Не была то Ганька. Дверї отворила Ганцина мати. Михал став на бік. Поздравив. Мати збачіла Михала і ся захмурила. Зостала стояти на дверях, руков тримала ключку на дверях. Михал ся звідав:

„Тетко, Ганька дома? Могла бы выйти на піцкіну на куртый час. Хочу з нёв курто поговорити.“

„Уж єм ті веце раз говорила, же Ганька про тебе николи не є дома. Ани днесь.“

Михал ся заганьбив, але не хотїв ся піддати. Знова тетцї став догваряти:

„Тетко, я Ганци хочу повісти лем пар слов. Такой ся верне до хыжы. Будьте так добры, закличте єй вонку. Лем ту на піцкіну. Дале не підеме.“

Мати дале стояла на дверях, щі їх веце приперла. З Михала ся стала сміяти:

„Не знам, што таке бы ты мав Ганци говорити. Што таке важне од тебе наша Ганька бы мала знати? Говорю тї, Ганька про тебе не є дома, ани не буде.

Збіточнї ты ту чекаш. То бы-сь барз велё од мене хотїв, жебы я єй теперь в нічну годину пустила ку тобі вон.“

Ганька в хыжі зачула Михалїв голос як ся на дверях догваряв з мамов. Одбігла до коморы ку облаку. Слїдовала Михала, ці ся не віздріє і ку облаку. Михал як бы чув Ганцин погляд, посмотрив ся ку облаку. Зрадовав ся, бо знав, же Ганька ёго відїла і він єй. Відїв Ганьку махати руков. Вказовала, же мав бы єй чекати на заставцї. Михал порозумив єй думкам. Быв радый, же їх погляды ся стрїтили, і порозуміли єдно другому. Тетцї став говорити:

„Добрї, тетко, добрї. Кедь вы так думате, няй буде подля вас. Але вы сво Ганьку міцно добрї дозерате!“

Обернув ся, скочів з піцкіны, одходив з двору. Іщі тетцї закріичав:

„Добру ніч вам, тетко. Поздравте Ганьку. Повічте ї, же єм єй чекав на дворї.“

„Лем ты собі їдь з паном Богом.“

Мати закрічала за Михалом. Стала ся з Михала высмівати:

„Посмотьме на найдуха, што він собі доволює? А якый він одважный. Папулює, як бы з даков своёв камаратков.“

Мати вышла до хыжы. Ганци говорила:

„Мала-сь навщіву! Знаш кого? Найдуха! Хотїв ся вопхати на силу до хыжы. Же-м стигла притримати дверї.“

Ганци од злости стали лиця червенїти. Скоро з плачом мамы ся звідала:

„Мамо, мамо, што вы наробили? Кедь вы своїм чіном Михала міцно уразили.Тадь вы перед жобраком николи так дверї не тримали і не заперали. І жобрака все сьте до хыжы пустили. А іщi сьте му дашто дали. Холем даякым їдлом сьте го понукли. А вы теперь перед сільскым парібком заперате дверї.

Вы з Михалом таке штось зробити? Тадь мі, дївцї, на цїле село ганьбы наробите. А нелем мі, і самы собі. Хто же таке коли відїв, жебы парібка зо села до хыжы не пустили. Што кедь Михал тото, што вы з ним зробили, повість дома

своїй мамі?“

„Што-сь така нервозна? Може того найдуха єсь собі выбрала за фраїра? Дївче, няй тя Бог варує од того. З ним штось собі зачінати. Бо твій отець іщі днесь о тім буде знати.“

Ганька мамы ся звідала:

„Мамко моя, вы мі хочете розказовати, же котрого і якого хлопця мам собі выберати? То не думате важнї. Даколи за вашых молодых років може так было.

Але то уж было давно. Часы ся міняють. Тоты звыкы, якы были за вашой молодости, уж давно вітром задуло. Я іщі теперь не думам хлопця глядати.

Але кедь бы-м так робила, так і Михала бы-м не одшмарила. Такого хлопця, як Михал, наісто бы-м хотїла. Бы-м го не одшмарила.“

„Та як! Знала бы-сь кого собі выбрати! Ганько, а то што таке ся ті любить на тім Михалови? Кедь він лем найдух! Бідный! Не мать нiч, блудить по світї. Кідь уж довше десь в Остраві робить, ці хто знать де там вандрує. Істо, што заробить, такой вшытко прогайнує. Найдух є, і лем Найдухом все зостане. Він Найдухом зостане аж до смерти. З Найдуха все ся каждый лем высміє.“

„Мамо, не мате правду! З Михала нихто ся не высмівать. То лем вы собі так думате, і так робите, же ся з нёго высмівате. Не знам, што вы обоє з няньком протів Михалови мате? Я як ся раз буду хотїти выдавати, з Михалом буду раховати. Говорю вам допереду, жебы сьте о тім знали. Жебы сьте го уж веце з нашого двору не выганяли..“

Ганька стихла. На чімсь роздумувала. Мати стала говорити:

„Не гварю, же сь дурна! Ты бы ся мі одважыла найдуха взяти сі за мужа?

Хыбаль же одыйдеш з дому! Будеш свадьбовати, але я на твої сваpьбі буду хыбyвати.То собі запамятай. Я то говорю допереду.“

„Мамко моя, я щі ся не їду выдавати! Ші дораз не буду. Ші бы-м не хотїла.“

Ганька маму зохабила в коморі. Сама пішла до хыжы. З хыжы на маму кричала:

„Беру собі вечерю.‟

Зо стопика взяла миску зо слижами, сіла на лавку ку облаку, жебы відїла на драгу, як буде їти Михал. Ші ся не навечеряла, як Михала збачіла стояти на автобусові заствцї близь будкы. Миску одложыла на лавку перед пец, сама ся стала зберати. Мати вышла до хыжы, видїла, же Ганька зрыхтувана їти вон. Стала ї говорити:

„Чом собі не сядеш? Де ся рыхтуєш? Ниґде тя теперь не пущу! Днесь ниґде не підеш!“

„А чом бы-м не могла піти? В недїлю мать быти в селї забава. Хочу ся штось о забаві дознати. Хочу забігнути ку Геленцї Цвиковій.“

„Ани там бы-м тя не мала пустити. Ты вірно з Михалом хочеш ся стрїтити.“

„Мамо, на годину! Довше у Гелены не буду“

Ганька просила, панькала матірь. Наконець мати говорила:

„Ганько, як о годину ся не вернеш, я за тобов до Цвиковых зайду. Говорю тї до переду, жебы сь о тім знала. Я прийду овірити, ці ты у Гелены, ці десь з найдухом. Я знам добрї, чом єсь ся теперь выбрада вон? Дївко моя, тримай ся моёй рады. З найдухом перестань ся стрїчати.“

„Мамо, уж перестаньте. Говорю вам, же іду ку Геленї. А кедь стрїчу Михала, ці кого сь другого, то знайте о тім, же го не обыйду. Же з ним поговорю. Не можете од мене таке жадати. Кедь мі в селї треба жыти і далей.“

Ганька вышла на двір. Стала позерати на облак, ці єй мати не слїдує. Маму не видїла через облак позерати. Зато понагляла чім скорше перебігнути через драгу на автобусову заставку. Вышла до будкы. Збачіла Михала сидїти на лавочцї.

„Чекаш довго? Не могла-м скорше ся з дому выплянтати.“

Михал встав, пришов ку Ганьци, пообїмав, постискав. Не хыбили поцїлункы. Стояли в обятю, бо уж довше хыбили єдно другому. По краснім звітаню сїли на лавочку. Михал Ганци одповів на єй першый вопрос.

„Ганько моя не чекам довго. Але днесь єм ся не мав пхати до вашой хыжы.

Кедь я не знав, же вашых щі все тримать тот великый гнїв і одпор протів мі.

Не знам чом, кедь я, ани моя мама покы я знам, вашым сьме не зробили ніч злого. Цы може вашых на мi вадить то, же я ту в селї не мам свого вiтця? Але мiй отець жыє в Чехах. Же моя мама ёго зохабила я за тото не можу.

То є річ лем їх двох дорослых людей, же так порїшыли їх далшый жывот.“

„Михале, не гнївай ся за то на мою маму. Одпусть їм тото чудне їх почінаня.

Увидиш, раз ся то змінить. Будеш відїти, же теперь ті говорю правду.“

„Ганько моя, говорю ті, же я вашым ніч злого не зробив. Чом бы я їм мав одпущати? До коли щі хотять мене з двору выганяти як пса? Я ся на них не гнївам. Хоць они мене тримають досправды як чуджого пса. Выганяють з двору.

Передомнов замыкають дверї. Позерають на ня, як на дакого злодїя. Якбы я хотїв їх обкрасти. Ганько, кедь бы тото робили з другым хлопцём, уж давно бы ваш двір на далеко обходив. Я лем про тебе тївку ганьбу зношам, і їм ніч не говорю. Зато, же тя міцно люблю. Скуточнї бы єм хотїв тебе собi взяти за жену.

Правда, лем кедь ты будеш хотїти мене. Я без тебе свій жывот не знам собі представити. Я їм мам одпустити. А они до коли ші хотять тото з нами робити?

Знам, же хыба моя. Не мам ся до їх хыжы пхати.

Вірь мі не хотїв бы-м тебе в такім гнїві брати. Може єм глупый, кедь іщі все вірю, же ся колись полїпшають, а мене раз в вашій хыжі прывітають. Коли то так буде? Даколи? Цы найскорше то буде николи?! Сам не знам. Мусиме чекати обоє.‟

Ганька скоро с плачом говорила:

„Михале, нашы як будуть видїти, же ся мы не подаме, они ся злїпшають.

Мусиме ші дакый час вытримати.“

Ганька взяла Михалову руку до своёй позерала тївко было годин.

„Михале я мусю знати тївко годин. Я о годину мам быти дома“

„Так скоро? Не можеш довше быти при мі? Довше єм дома не быв, так ся мi назберало вшелиякой роботы. Од рана єм мусив робити. Ганько вiрь мi цїлу нiч єм не спав. Кедь мі о три днї треба іти з дому. Я пришов іщі вчера передвечаром. І вчера єм стояв на дразї на протїв вас.

Позерав до хыюжы, ці ся не обявиш в хыжі при облаку. Як нароком. Маму єм веце раз відїв штось в хыжі глядати. Але тебе не было ниґде.“

„Тївко могло быти годин? Істо єм была дома. Може уж єм спала.“

„Было около пів девятой.“

Попозерав на свою годинку.

„Михале, велика шкода, же я не знала, же ты дома. Істо бы-м чекала, ці не прыйдеш. Хоць бы-м з коморы перешла через облак. І так бы сьме были вєдно.

Міг быти уж вчерашнїй вечур наш сполочный. Могли сьме дакус веце быти вєдно і поговорити.‟

„Михале, міцно мі хыбиш. Велика шкода, же ты в Остраві. Же ся не можеме частїше стрїчати. Так бы-м тя хотїла холем відїти, з тобов посидїти, поговорити, ку тобі ся притулити. Велика шкода. Доколи іщі так з нами буде?

О нашій любви в селї знають вшыткы люде.

Лем нашы здуріли, кідь так мусю повісти о своїх родичах. Же нам не хотять доволити вєдно посидїти в хыжі. Же іщі все ся мусиме перед нима скрывати.

Але я вірю, же тото їх чудне хованя ку нам не буде вічне. Же і они ся спамятають, же роблять не добрї. Зачну знова їх просити. А кедь не поможе прошіня, зачну грозити. І так од них мушу выдобыти тото, же нам доволять вєдно ходити, ся стрічати дома а піздніше і вєдно жыти.“

„Ганько моя, добрї ся мі слухать твою бісїду. Але мушу тї повісти, же і ты мі в Остраві міцно хыбиш. Каждый день думам на тебе при своїй каждоденній роботї. Роздумую і о тїм, чом то так міджі нами мусить быти. І я собі думам, же наше розлучіня скоро помине. Же про нас обох прийдуть лїпшы часы. Повіч мі як ся маш? Што маш нове, о чім іщі я дотеперь не знам.“

Михал Ганци тримав єй рукы, позерав до єй смутных очей.

„Михале, кедь бы-м тї мала повісти правду, не мам ся добрї. Нашы барз змудрїли. Мене тримають як десятьрочне дївча. Не хотять ня з дому ниґде пустити. Думають, же буду лем з нима робити вшытку роботу, і з нима дома сидїти. Найрадше бы-м з дому втекла десь далеко до світа. Што ту мам з такого жывота? Дома і на поли ся треба наробити. А ту у нас ся не дасть ниґде піти, і ніч не відїти. Ани іщі до кіна не мож піти. Уж ту перестали ходити і з тым пояздным кіном. Хоць про роботу не є коли чітати, але вечарами ці в недїлю і через свято бы-м могла чітати. Але книжку не маш де собі пожычіти. А на купованя книжок не є пінязї.“

„Ганько, не будь так нервозна. Я жыю в Остраві а о жывотї може кус веце знам.

Ты лем іщі зостань дома. До чуджого світа іщі маш коли вылетїти. І в тім чуджім світї жыє ся вшелияк. Жыю там, і виджу. Виджу як в Остраві “ честь вынімкам‟, але много дївчат жыє. Ходять по ночах з хлопцями по корчмах вандрують.“

Ганька Михаловым словам не хотїла вірити.

„Михале ты думаш же вшыткы так мусять ходити і робити? Я думам, же всягды, і в Остраві дасть ся жыти і честно. Велё залежыть на самотнім чоловіку“

„Ганько, говорив єм “честь вынімкам.“

Але многы, многы ся міцно опустили од честного жывота.“

„Михале, завтра забава. Прийдеш?“

„Вірь тому, же прыйду, кедь прийдеш і ты. А на женьску воленку мене возьмеш до танця. Інакше зостану дома. Ляжу спати а в постели буду на тебе думати, же ты в кутї будеш стояти, позерати на другых як танцують.“

„Михале, аж таке бы-сь мі жычів?“

„Не жычу ті таке. Стала бы ся велика шкода, кедь бы ты на забаві стояла сама в кутику.“

„Михале на завтрайшу забаву зберам ся і я. Грають раз за пів рока. Таку можностьпрылежітость треба выужыти. Не можу зохабити і зато, же мам можность з тобов потанцювати.“

Вєдно стояли, позерали єдно на друге. Михал ку Ганци став ся тулити. Ганци говорив: „Теперь мі мусиш сплатити вшыткы твої довгы.“

Ганку іщі веце прытис ку собі.

„Якы я мам довгы? Знав бы сь мі повісти? Я думам, же я свої довгы уж давно вшыткы вырівнала.“

„Не правда! Забыла сь? Ці о своїх довгах не хочеш знати? Памяташ на нашу минулу розлучку? Як сьме ся ховали за вашыма кучами? Як нас твоя мама выполошыла? Як ішла до боїска на траву корові ку доїню а нас ся міцно выстрашыла? Ты была на рядї мене поцїловати. Не зробила-сь то, бо од мене єсь мусила втїкати.“

Ганька ся усміхла.

„Михале, кедь i ты забыв мене днесь поцїловати. А од мене будеш довгы вымагати.“

Михал Ганьку обяв, став єй цїловати. Близь будкы став хтось кашлати. Михал од Ганькы не понагляв ся одтїгати. Думав:

„Кедь двоє ся цїлують, тым не можуть никому другому уближовати.‟

Михал скоро спознав того, хто близь будкы нароком закашлав. Голос Івана Липового, свого найлїпшого камарата давно добрї спознав. На Івана став крічати:

„Іване, што ты теперь ту на заставці робиш? Ты як мій ангел хранитель. Всягды за мнов ходиш. Хоць бы сьме ту з Ганьков хотїли ся кус полюбити, ты нас мусиш всягды найти і вырушыти.“

„Добрый вечур, парко!‟

Іван ся засміяв.

„Пребачте мі, же вас вырушую! Але я о вас не знав, же вы праві ту в будцї. Кедь я не знав, же вас праві ту найду ся цїловати. Але повім вам правду, і мі ся стали слинькы збіговати. Кедь вы ся можете любити, стискати, а я ся можу на вас холем позерати.“

Ганька кричала: „Іване, уж бы-сь міг собі даяку поглядати. А не другых людей пронаслїдовати. Іване, я бы ті дївча порадила. Прекрасне, пасовала бы ку тобі. Істо бы тя любила.“

„Добрї, Ганько злата! Любить ся мі од тебе, же хочеш мі помочі. Дякую тї допереду. Же ты хочеш помочі старому дїдови. Знаш, дївче, жены треба і такому як я. Але теперь уж важно. Я іду з долы од Андрія Куртого. Мав єм там роботу. Лем так єм зазрів вас обоє ту стояти, та єм ся заставив. Пребачте мі, же єм вас вырушыв. Але уж мусю іти. Ганько, а ты не забудь завтра тото дївча привести ку мі. Буду вас обідві чекати. І гостину порыхтую. Уж одтеперь ся на вас тїшу. Але Михала з собов не смієш взяти. Міг бы од мене тото дївча перебрати.“

„Іване, ты не мусиш од нас втїкати. Можеш з Михалом побісїдyвати. Я уж мушу чім скорше втїкати домів. Моя мама будуть ня глядати. Добру ніч вам обом.“

Ганька уж лем шепкала. Бояла ся, жебы єй мама не была вонка а єй не зачула на заставцї. Ганька ся розлучіла з Михалом і Іваном, пішла домів. Драгов аж біжала. На обох уж лем ся поозерала.

„Михале, де іщі теперь маш намірено?“

„Я? Я їду домів. Треба ся мі выспати.‟

„Так подь, підеме вєдно. І я їду домів. І мі ся треба выспати. Скоро прийде рано а буде треба скорше вставати.“

Зато, же обидвоми бывали на вышнiм кiнци села iшли драгов на вышный конець. Могли холем курто вєдно поговорити.