2. 6. 2023: Мірослав ЖОЛОБАНІЧ: Обятя (повіданя, 1. часть)

Мірослав Жолобаніч

 ОБЯТЯ  (перша часть)

Зо вшыткых боків слухам, же доба в котрій жыєме, є депресівна і же ся на нас валять проблемы, о котрых сьме сі дотеперь думали, же ся нас не дотуляють. Епідемії, здорожованя потравин, інфлація, вулґарны політіци, проблемы з додаваням земного пліну і ропы, война за граніцями, ґлобалне отеплїня і далшы і далшы проблемы ся на нас горнуть денно-деннї з медій як обровска лавина.

Люде ся просять, як ся мають захранити в такім світї, як мають жыти в так тяжкім а комплікованім часї? Має змысел з тым дашто робити, або ся просто приспособити такым условіям жывота?

Я єм оптіміста. Не докажу ся з тым вшыткым лем так змірити. Глядам ай тоты найпростїшы можности і способы як бы ся не піддати. Хочу жыти якостным і повноцїнным жывотом. Думам собі, же на проблемы ся треба в першім рядї позерати з надглядом, бо надавкы, злость і неґатівізм іщі николи ніч не вырїшыли і не принесли ніч позітівне.

В каждім з нас дримле обровска сила, лем ї треба в собі найти. Треба в собі выкликати смілость і поставити ся челом ід проблемам. Добру дяку і освіжіня духа можеме приносити ай посередництвом обычайных маленькостей. Будьме оптімісты, позерайме ся на жывот і на людей з той лїпшой стороны.

Такы і подобны думкы мі бігали по розумі, кедь єм ся єдного дня вертав з міста домів. Выкрачовав єм сі з піднятов головов по ходнику і слїдовав околоідучіх людей. Переважна векшына з них была понорена до властных похмурных думок а вшыткы ся даґде понагляли. Не стрїтив єм никого, хто бы ся тїшыв з прекрасной осїннёй природы, нихто ся не тїшыв з послїднїх теплых сонечных лучів. Може дакотры з них ани не реґістровали, же світить сонце, так міцно ся занимали своїма проблемами.

Інтензівно єм глядав штось позітівне в околіцї і прямо на ходнику, по котрім єм крачав. Моя інтуіція мі наповідала, же днесь ся мі притрафить штось приємне, кедь є так прекрасный день. Мій інтерес збудила жена з маленькым хлопчіком, котра ся приближовала скпокійным кроком ку мі. Евідентно ниґде не шатовала, было ясне, же собі ужывать тот прекрасный день. Хлопя безстаростнї побіговало по ходнику і зберало зажовкнуте листя попадане із стромів. Прибіговало ід матери і указовав єй свою колекцію листя, котру певнї стискав в дрїбній ручцї. Мати го фурт похвалила і погласкала ласкаво по голові. Кедь єм ся приближив ід ним, хлопя нараз змінило напрям і наміряло сі то рівно ку мі. Могло мати так три, може штири рокы. Заставив єм ся, жебы сьме ся нагодов не зразили. Хлопчік пришов аж ід домі і обяв ня коло стеген.

Перше, што мі пришло на розум было, же сі ня з дакым помылив. Зістав єм безрадно стояти і не знав єм, як маю реаґовати. Зміг єм ся авкурат на то, же єм го погладив по голові.

– Мій златый, ты сі ня наіснї з дакым поплїв, – закоктав єм. Тото обятя было нечекане, но было то про мене штось міле, отворене і при сердцю ня залляло приємне а блажене чутя. Безрадный єм ся обернув ід женї. Тота пришла помалым кроком ід домі а з усмівом на твари ся мі зачала оправдовати.

– Перебачте, пане, але тот мій хлопчік обїмать каждого, кого стрїтить на ходнику, або на уліцї. Не можу му в тім нияк забранити. Не знаю што тым слїдує, но робить то сам од себе уже довшый час.

– Не мусите ся оправдовати, панї. На маєте за што. Ваш хлопчік мі зробив нескуточну радость. Признам ся, не чекав єм штось таке міле, але на мене то має страшнї позітівный вплив. Гнедь маю лїпшу дяку. Обятя вашым хлопчіком ня набило позітівныма чутями.