20. 1. 2021: Штефан СМОЛЕЙ: Тяжкый жывот (2. урывок повіданя Тяжкый жывот)

2.

 

Было свято Петра і Павла. Быв красный лiїный теплый день. Небо было без єдиной хмаркы. Од рана сонце тепло прыгрівало. В селї люди не было видно ходити, як звыкли ходити в обычаный робітный день. Было свято а люди ся скрывали перед теплыма сонечныма лучами і одпочівали хто де.

Михал Дуб з Іваном Липом як добры камаратя, бо і люди в селі їх такых познали і їх называли “нерозлучны братя. „Єден без другого тяжко могли быти. Каждый в селі знав, же по їх розлучці бы їм было міцно тяжко жыти.

І тогды на Петра і Павла хоць вонка было горячо , їм двом прі водї Буківці під густов грушов в холодку добрі ся лежало. А они як молоды хлопи не лем лежали. Ходили по водї, гатили выр в котрім ся хотїли купати. Так марнили красный літній теплый день. Iван збачів драгов рівно ку ним крачати три жены. Tакой собі шепкав:

„Де же ся выбрали тов драгов в такій горичаві? Сонце прыгрівать, што і воздух горячій.

Хоць і слабый вітрик подувать.“

Михал лежав в траві. Іванови стиха одповідав: „Выбрали ся істо За Куты до першой рубани на ягоды. Не знам, што собі здумали, в такій горичаві там їти. Знаш як там в ті рубани теперь може быти горичо? А в такі горичаві з кряків і з під землї вшытко ся вытїгать на сонечко ся загріти. Хоць єм хлоп, але теперь там по тї рубани за ягодами бы єм не пішов.“

Іван на Михала став налїгати:

„Михале, сядь скоро, може ты їх спознаш! Хто то може быти? Я їх не познавам.

Скоро ся підоймий, попозерай, ты їх істо спознаш.“

Іван Михала став піднимати.

„Михале дївкы ку нам їдуть, а ты бы теперь хотїв спати, ці што на тя надходить?

Ставай!“

Михал собы сів. Став позерати на жены. Став їх спознавати. Хоць уж были дость близко, же їм видів і до твари, але і ёму было тяжко їх спознати. Піздніше говорив:

„Iване єдну з них спознавам. То тетка Іванова. Далшы дві не можу спознати.

Істо будуть чуджі, не з нашого села. Я щі їх у нас в селі дотеперь николи не видїв.“

В траві опертый обома руками сидїв дале. Смотрив, став говорити:

„Чоловіче божый, але суть то красавіці! Велика шкода, же теперь в тї горичаві облекли ногавіці.“

І Іван штось шепкав. Позерав на них аж уста отворяв. По раз лыґнув слину. Михал на Івана став позерати. Сміяв ся. Знервозненого Івана став ся звідати: „Іване, што з тобов?

Жебы сь мі ту не одпав. Же ся так выстрашыш жен, ани м о тїм не знав. Дай позір. Што потім з тобов ту серед поля зроблю. Іване, мі ся так видить, же тя буду мусити привязати ку груші.“

Іван на Михаловы слова не реаґував. Дали собі шепкав: „Тї пааааана! Михале! Лем ты ся на них добрї попозерай.“

Михал Івана утишyвав: „Іване, стиха. Я їх добрі виджу. Тыж на них позерам. Уж суть близко можуть нас чути, же говориме о них. То будуть теткіны внучкы з Трнавы.

Тетка там мать сына. Они істо зайдуть ку нам як зыйдуть з дражкы. А кедь інше нич, холем кус ся при нас заставлять.“

Обоми нервозны чекали, коли прыйдуть ку ним під грушу до холодку одпочіти.

Вшыткы три прышли ку парібкім під грушу. Поздравили. Смотріли до травы, де бы собі могли сісти. Іван їм понукнув свій покровець. Посідали на покровець. Тета стала ся звідати: „Хлопи, вам двом не горячо ту під грушов лежати?“

Михал тетці одповів: „Тетко, тетко, як бы нам не было горячо. Ледвы ту сидиме. З великой горичавы ледвы на очі видиме.“

„Так молоды хлопи, а вы ту так даромні лежыте. Уж сьте могли ведро ягід назберати.“

Михал знова ся выгваряв: „Тетко, там за каждов дрібнов ягодов ся треба земли кланяти.

На таке мы обоми уж стары. Уж нас кости болять. Ягоды зберати ходять лем дївчата. Як я виджу, і вы з собов взяли аж дві дївкы-помічничкы. Як я виджу, з них істо добры робітничкы. Вы істо будете сидїти в холодку під буком, а дївкы вам будуть носити ягоды.“

Дївчата сидїли тихо. Позерали, якбы ся ганьбили. Тетка знова догваряла:

„Вы ся не ганьбите? Молоды парібци ту сидите сами? Як стары дїдове. Чом сьте дївчата з собов ту не взяли? Кедь інше нич, холем мухы бы з вас зганяли.“

Іван став кричати:

„Тетко, мы знали, же вы ту ку нам прыйдете. Же так красны дївкы ку нам прыведете.

На што бы сьме другы по селї гледали? Же вы ку нам прыйдете мы істо знали.“

Тетка додала: „На таке бы вас было, жебы вам під ніс прывести молоды дївчата. Што ші бы сьте не хотїли? Што так ші вам хыбує? Што ші вам прынести?“

Іван скоро кричав: „Тетко, уж нич веце нам не хыбує. Вы можете їти зберати ягоды. Дївчата на вас ту прі нас почекають. Де так молоды дївкы берете до лїса?

Вы ся за них не боїте, же їх в лїсі стратите?“

„З вами їх ту зохабити? Того праві бы єм ся бояла. Якы вы обоми бетяре уж знам давно. Хто знать, што вы бы ту з нима наробили. Ці бы сьте їх в воді не затопили.“

Михал ся звідував:

„Тетко, аж так страшно вызераме? Мы бы вам їх добрї подозерали.“

Тетка Михалови догваряла: „Михале, ты мусиш уж быти тихо. Розумиш?

Мусиш тихо сидїти. Я тї можу наробити вилё біды. Ганька мі родина. Старчіть пару слов, а буде по вшыткім. Я можу Ганьци повісти, же ты днесь прі водї під грушов сидїв з дївками. Не знам, не знам, што бы на то повіла Ганька. Ці ші бы тебе хотїла.“

„Тетко, вы бы зомнов штось таке зробили?

Вы бы на мене коло Ганькы циґанили? Але то нич. Я ші ся не женю. Я Ганьку і не беру. Тетко, што на то повісте, кідь собі з вашых дївчат єдну выберу? Тетко, дате мі єй?

Гейже мі єй дате? А другу Іванови. А дївкы выдате!“

„Акурат! Лем про вас єм їх ту прывела. Такым бетярім бы м сво ї дївкы не дала. Што там в Остраві каждый день мате другу. А ту дома ся выдавате за святых.

Хлопці. Я вам не вірю, же вы такы честны. Вы там в Остраві істо мате уж жены. А може уж аї дїти. Хто вас там знать. Дївчата мої, ставайме! Од тых бетярів мусиме чім скорше одыйти.“

Тетка перша вставала з покрівця. За нёв поставали і дївчата. Михал щі ся теткы звідав:

„Тетко, теперь уж ся вас звідам важнi. Вы досправды з вашыма дївками їдете на ягоды За Куты до рубани? До той першой рубани? Кель там уж вшытко заросло. Там істо уж сама гущава.“

„Михале, знова кламлеш. Ты істо ся боїш, жебы сьме не вызберали твої ягоды. Прызнай ся. Зато нас одгваряш і страшыш. Я там ші лем перед пар днями была. Так же я знам де там суть ягоды. А нароком вызбераме доєдну ягоду. І тоты твої!“

Тетка з дївчаты од хлопців одходили. Михал іщі закрічав: „Лем щастливо їдьте! А вилё ягід назберайте! Без ягід ся ку нам ани не вертайте! Мы вас ту будеме чекати, покы не прыйдете. З ягід нам будете мусити дати. Холем з тых моїх!“

„Добрї, добрї, лїноси єдны, лем нас чекайте! Будете їсти тоты ягоды, што мы вам принесеме. Лем не забутьте собі посідати до холодку.“

Тетка ші з драгы ся поозерала за хлопцями. З дївчаты драгов до лїса понагляла. Іван собі збыхнув, говорив: „Михале, што з тобов стало ся робити?

В твари єсь цалком счервенів, став єсь ся душыти. Може прытомність тых дївчат тя стала трапити?“

„Іване, акурат, маш правду. Ці я іщі з дївчатём сам ниґде не стояв? Камарате, мылиш ся! Давно мам за собов, на што ты теперь думаш. Знаш, же мам фраїрку. Раз ся буду хотїти і оженити. Але ты мі прозрадь, што з тобов так трясло?“

Іван сидїв на траві, руков скуб траву. І позерав за тыма трёма, кады пішли драгов.

„Михале, лем ты ся мі ту так не хлоп. Добрї єм тя видїв, як єсь в твари міняв фарбу.

Чув єм тя збыхати. То не были обычайны дївкы з села. Де лем такы выросли?

Видїв єсь поставу той высшой, чорнїшой? Єдна красша як друга. Як намалёваны.

Тоты бокы, груди, як бы были нароком вытваруваны. Михале, холем ся їх руков дотулити, постискати, к собі прытулити!“

„Іване, коли уж перестанеш блудити, ці снити? Ты щі до теперь не стиг дївча за руку хопити? Іване прызнай ся! Відїв єм на тобі. Іщі лем ту прышли, а з тобов зачінало цукати. Пізднїше єсь ся зачінав трясти. Ганьбив єсь ся? Ці што ся з тобов робило?

То іщі было щастя, же были клюдны. Сидїли тихо а тетка говорила за себе і за них.

А кедь бы тя так дакотра з них хопила за руку? Што бы ся з тобов стало дїти? Рад бы-м тя відїти, як бы єсь ся тварив. Іване, ці коло єдной, ці другой бы сь ся розтопив і выпарив, як груда леду на горячім шпаргеті. Лем такый сивый облачок пары бы з тебе одлетів горі десь під хмары. Як бы тя єй тїло стало зогрівати. Хлопе, з тебе бы ту нич не зостало.“

„Михале зохабив єм тя говорити, лем зато, же ся тї добрї говорило.“

Іван собі сів в траві. Хмуравый став говорити: „Михале, Михале, што ты собі думаш о мі? Ты думаш, же я не хлоп? Не розтопив бы-м ся! Мылиш ся Михале! Я не мам свою тїлесну схранку з масла. Так, як і ты!“

Іван вказував руков на груди.

„Свалы мам як камінь. Певны, і стверднуты. В жылах, як пруты , кровлёв напухнуты.

Кровлёв Русина, котрого не кормив розкіш, але скорше біда. Дома нас кормили з млинцёвым хлїбом. Капуста, варянка, были нашым їдлом. Бо-сы сьме бігали, каміня топтали. Тїло в зимнї водї в ярку умывали. Мы уж як дїти з дорослыма мусили робити.

Михале, добрі знаш як то з нами было. Як ся нам, як дїтём всягды у нас жыло. Рано скоро нас будили, бо требало худобу на поле гнати. Домів сьме ся вертали, а школу сьме мусили обхаджати. А дома? Уж далша робота чекала. Граблї, ці мотыка в кутику стояла. Михале, што я тобі о тїм мам говорити? Кедь сьме вєдно росли ту в тїм нашім світї. Острава нас обох дакус зоцілила. Она нашы тїла спевнила, змужнїла. Не легкым жывотом, але тяжков, претяжков дринов. За наш тяжкый жывіт нам была одмінов. Але нам молодым як іншак думати? Коли русиньска кров нам не дасть полежати. Михале, видїв єм, же і тобі в тїлї жылкы стали грати. Як на тя дївчата стали боком позерати.

Відїв єм на тобі, же сь ся перемагав. Але сидїв єсь спокойный. Добрї-сь ся овладав.“

„Іване, маш правду. Сьме жывы і молоды. Бог нам дав так, як вшыткым розум, здравя, влогы жыти так, як треба чоловіку жыти. Хоць мусиме тяжко робити, але треба і любити. Слухай, што тї буду теперь говорити? Як знова прыйдеме до той брудной Остравы, перестанеме жыти як дакы дїдове стары. Через день робити, трапити ся а вечур лячі до постели, бо треба спати. Кедь ты ші молодый. Мусиш вшытко знати о людьскім жывоті. Чоловік не лем роботов бы ся мав жывити. Іване, найдеш собі дївча, бо іншак ани не збачіш, як рокы втїкають, а нараз зпозоруєш, же уж єсь старый дїдо.

А сам. Про тяжку роботу. Окрем роботы не зажыєш нич. Ты ани не видиш, як твій найкрасшый жывот надарьмо біжыть. Хлопе, треба жыти достойным жывотом чоловіка. Нелем в роботї, а потім під старым папланом на убітовни. Ніч переспати, рано ся збудити а понагляти до роботы. Вечур роботов змученый, бріх налятый пивом, даколи і румом потуженый, знова до постелї залячі і спати. Што ся робить около тебе, і в світї, о тїм нич не знати. Такый мы маме жывіт в тї нашій брудній Остраві. Зміниме го колись? Не сьме там лем мы сами. Такым, а може подобным жывотом, там жыє вилё нашых Русинів. Одорватых од своїх близкых, котры дома жыють тыж лем сами.“

„Чекай Михале! Што мі ту за блуды говориш? На што ты мене хочеш наваджати? Я в Остраві дївча не буду собі глядати! Я жену хочу мати з нашых дївчат. Русинку. Нашу кров. Жебы мі колись хтось не вытыкав, же я Русин. Як я виджу, і ты дївча собі не нашов в Остраві. Ани сь од свого двору не далеко зашов. А мене бы сь хотїв нагваряти, же мам собі дївча в Остраві глядати. Ці ты не видиш, што ся там робить? З нашых, котры ся там поженили скоро каждый другый з женов ся розходить. Котры там в Остраві соб глядали, а може і на красу смотрили, по куртї знамости скоро ся женили.

Без того, жебы ся добрі познали. Прывели домів і сварьбували. Што з того мають. Тївко, же мусять розводы платити. Гірше, же дакотры з них, уж мають і дїти.“

Михал слухав Івана. Потїм над чімсь ся задумав. Скоро ся спамятав, став Івана варувати:

„Іване, допереду тя варую! Не же мі позводиш мою Ганьку! Хоць сьме камаратя, але будеме ся бити! Ты мою Ганьку мусиш на далеко обходити!“

„Михале, ты ші Ганьку не маш право собі прывластнювати! Ганька іщі не є твоя жена!

Ганька ші мать право тебе і зохабити. Так же мусиш понагляти Ганьку собі взяти.Іншак я не ручу за то, же ші ті єй не переберу. Найвеце залежыть на нї. На котрого з нас скорше ся засміє. Іщі лїпше повіджено, котрого з нас першого поцілує.“

„Іванку мій, кедь бы то так было, як ты говориш, уж давно, давно з женачом до Остравы ходиш.“

Михал перестав говорити. Над чімсь роздумував. Позерав другым боком од Івана. Став в очах і на твари втерати слызы. Іван ся став з нёго сміяти:

„Михале, Михале, не будеш мі ту теперь плакати! Кедь ты хлоп! Не будеш проливати слызы. Михале, Ганька за тобов гыне. Любить тя. Кедь бы тя не хотїла, і не любила, уж бы ся давно выдала. Я вірю, же любов вас двох николи не помине, і не згыне. Каждый мать проблемы. Не каждый єднакы. Я вірю, же і ты їх порішыш подля своёй дякы. Лем треба зачати, а я вірю, же ты вшытко порішыш.“

Михал став із землї, опер ся о грушу, став говорити:

„Іване, кедь бы залежало лем на нас двох, уж бы сьме давно свадьбовали. Але Ганцины родичі стали мудрувати. Ці я за то можу, же я не мам вітця? Же моя мама мене

выгодувала сама? Можу я теперь свої мамі вытыкати, же ші як молода, дала ся

окламати? Вірю, же тым бы м єй міцно уразив. Кедь бы-м i о тїм штось повів. Ці штось хотїв знати о своїм вітцёви. Моя мама мене тяжко годовала. Мі, як дїтиску, што могла, вшытко мі дала. Міцно мене любить. Так, як добра і старостдива мати. А я єй за то, не можу ничім уражати. Я єй як добру маму міцно люблю, і буду любити. За тяжку мою годївлю хочу йї быти вдячный. Іване, я знам і яка Ганька. Знам, што мене з нёв в моїм жывотї іщі може чекати. Я їй нич не вытыкам, бо єй таку, яка є міцно люблю. Але о Ганьцині минулости бы мали знати і єй родічі. Конечно уж бы мали похопити, же не добрї роблять тото вшытко, што роблять зомнов. Уж бы мали перестати. Іване, зато, же сь мій найлїпшый камарат і добрый як брат, повім тї, як тобі. Люблю єй. Мам єй рад. Знам о ні яка є, яка може быти, але мі бы было уж тяжко без нёй жыти. Не знам сам, што ся зомнов робить. Моє хлопське сердце мене за нёв водить. А она? Я вірю, же і она мене любить. Кедь до теперь лем веце тайно всяды за мнов ходить. Не знам, до коли іщі будеме ся так стрічати. Коли прийдуть ку розуму і злїпшають ся єй отець і мати.

Мене лем Найдухом стали называти. А Ганци бранять зо мнов ся стрїчати.“

Iван ся звiдав: „Ганька што на то їм говорить?“

„Ганька їх не слухать. Мушу ї вірити. Але не знам, до коли ші вытримать тото вшытко зносити. Іване, камарате, ты іщі не знаш нич о бідї. Будь радый, же не знаш. Ужывай собі. Іване уж дость было той нашой бісїды. Дївчата За Куты по рубани зберають ягоды. А мы ту у траві в холодку сидиме. Подьме уж до воды, кус ся освіжыти.“

Сонце прыгрівало, пекло, аж палило. Михал з Іваном стояли в водї, але горячо їм было. Обидвоми тїло уж мали червене. Стали ся брыскати водов і по водї валяти. Хотїли загатити векшый выр. Але близко не находили каміня і клаты, чім бы ся їм пощастило сперти векшу воду.

Іван Михала зохабив в водї, сам пішов під грушу до холодку. Зачув голод. Михала ся звідав, ці не мать штось зїсти.