21. 10. 2022: Меланія ГЕРМАНОВА: Слїпе черево (Повіданя)

Меланія Германова

Слїпе черево

 

– Агой, Петре, добрї, же тя виджу... Знаш, як ся тїшу на тот 1-ый апріль, обаламучу, переведу вшыткых колеґів, аж сі рукы тру од радоси, а ты, Петре, будеш першый.

– На то, Андрію, забудь – на то ты ня веру уж не достанеш, доднесь за мнов сі дїти шепчуть: „Першый апріль – другый сомар‟.

– Але тогорічный апріль, Петрику, ті принесе іші крайшу презывку.

– Лем жебы тота „презывка‟ до тебе, Андрію, не приросла, бо хто кому яму копать, та сам до нёй впаде.

– Іші лем перекрочів двері канцеларні, видів, же колеґове якысь смутны, у містности намісто бісїды і сміху тихота і якыйсь смуток, але чом? Што ся стало?

– Андрію, ани ся не розблікай, лем біж на здравотне стредіско, бо праві волали, же жену ті до Гуменного одвезла ріхла санітка – праскло ї сліпе черево.

– До пана, а я як нароком не взяв авто, зышов єм автобусом, як ся достану на стредіско.

– Будь спокойный, камарате, я тя одвезу, іші ю хопиш. Петро хопив Андрія за плечі – камаратя сі мають помагати.

– Але я мам шість годин, хто їх одучіть?

– Нато сьме ту, твої камаратя, лем ся постарай добрі о жену, а мы ся уж о остатнє за тя постараме. Петро го одвіз на стредіско і одышов домів зо словами: ‟Андрію, желам ті велё успіхів днешнёго дня...‟

.. Жена мі тяжко хвора, а він мі якыхсь успіхів желать – Петро та Петро.

Зо здравотного стредіска справды одышла санітка, але сестрічка не знала мена пацієнтів, лем же у саніткі была і жена.

... То наісні моя Надька... Влак до Гуменного уж одышов, стопнув накладяк, што віз вівці до дружзтва десь до Товарного. Выложыв го шофер на станиці, але обабрав ся од гною. Не вадило му то. До немоцниці цілу драгу біжав, люде лем позерали, што ся стало. Влетів до канцеларни прімара – задыхчаный, шпінавый од гною, смердячій:

– Пан прімар, уж оперували мою жену?

– А хто вы такый, яке ваше мено, а мено вашой жены яке?

– Я єм інжінір Гірняк, а женине мено Надя, Гірнякова Надежда.

– Пан Гірняк, праві іду на візіту, як ся верну, та вам вшытко повім о вашій жені.

Андріёви не дало покій. Покля прімар зробив візіту, він побігав по вшыткых женьскых ізбах, але Надькы ниґде не было. З єдной ізбы зачув познамку: „Якась шалька жену гледать, такой зрана од нёго втекла‟.

– Што жена, то глупотыня, лежать ту, нич їм не хыбує, лем з хлопів сранды роблять. А моя Надька, заваруй Боже, або під ножами а може і... На тото найгорше думати ани не хотів. Прімар ся праві вертав з візіты з дохторами і сестрічками – над чімсь ся барз сміяли, а найвеце прімар. Не хотів з ним бісїдувати ту коло вшыткых, лем почекав покы піде до своёй канцеларни. Прімар мав барз добру наладу – таку лягостайність од нёго Андрій не чекав.

– Пан прімар, гварьте, што з моёв женов – уж ю пооперували?

– Пан Гірняк, жену з такым меном до нашой немоцниці не прияв ниякый дохтор, може є на іншім одділіню. Но але вы заволайте на єй працовиско, колеґове наісні знають де є – ту є телефон, волайте, я сам зведавый, де є і што є з нёв.

Потворьскый прімар не жебы зо мнов суцітив, але бісїдував якось чудні. Трясучов руков Андрій выточів чісло на Надькине працовиско:

– Гало, гало, Ганько, оле мі лем повідж, де взяла санітка Надьку. Рано ї праскло сліпе черево.

– Дораз, Андрію, ті повім тоту смутну новиноньку – ту маш інформацію з правой рукы. При телефоні ся озвала ёго Надя:

– Андрію, сомаре єден, яке сліпе черево, ту сиджу здрава як ріпа – дахто тя порядні достав – днесь є 1-го апріля...

... Як вступив до канцеларни, вшыткы колеґове встали і му заляпкали: ‟Сліпе черево – конечні провиділо‟.

 

(З приправлёваной книжкы Меланії Германовой – Люде, будьме людьми.)