22. 9. 2023: Штефан Смолей – Слїпый Іван (1.)

Штефан Смолей

СЛЇПЫЙ ІВАН (1.)

Быв красный теплый юновый день. Сонце з чістого, ясного неба зогрївало

землю. А в селї Ялины якбы ся в тот день штось чудного стало. Люде нагливо

ходили горї-долов і каждый якбы понагляв робити свою роботу. Як кобы ся

ближыла нечекана буря. Лем слїпый Іван Цапцарів спокійно стояв при дразї,

на малім мостику над рїчков. В руцї мав свою лїскову палiчку, без котрой ся

ниґде не гнув.

Школоповинны хлопцї, ідучі по дразї зо школы, згваряли ся, што будуть

робити. Ці будуть на луцї копати лопту, ці підуть на Лаборець купати ся. Іван

зачув хлопцїв, зато довше постояв на мостику. Не хотїв ся помеджі них по

дразї плянтати.

Єден з хлопців, непосїдный Мішко Колесарь, призістав за камаратами і за-

ставив ся простів Івана. Іронічно закрічав, так жебы і хлопцї учули:

‒ Хлопцї, Іван істо в ярку хоче поїмати рыбу, кедь ту на мостику уж довше

стоїть.

Юрчо Пняк ся візрив на Мішка: ‒ То бы єй там наперед мусив пустити. Аж

так може бы єй і поїмав.

Мішко ся із слїпого Івана дале высмівав: ‒ Іван радше бы ся мав вбрытвити.

Помалы уж на очі не буде відїти. Чом помеджі людей ходить в так брудній

подертій сорочцї. Тадь то ганьба! Чом собі радше не сидить дома на лавочцї?

Іван стояв на мостику і слухав Мішковы высмішкы. Не гварив ніч. Знав, же

бы сам собі наробив веце неприємностей. Знав, же ся уж довше не брытвив,

же уж мусить шкаредно вызерати. Главнї про дїти. Знав, же і сорочку уж дав-

нїше не райбав. Же єй буде мусити перерайбати, хоць лем в чістій водї. Іван

на такы, хоць не аж так часты высмішкы, уж быв звыкнутый. Знав і то, же не

вшыткы дїти были такы. В селї было веце такых, котры му охотно помагали з

тым, з чім як дїти уж могли помочі. Помагали зато, же Івана сановали. Знали,

же Іван слїпый. Од своїх дїтьскых років не відїв.

Недалеко од драгы в своїм дворї стояв старшый ґазда Андрій Сивый.

Высмішкы дїтей із слїпого Івана позорнї слухав. Не любило ся у то. Вышов

на драгу ку хлопцїм. Хлопцї як збачіли Андрія на дразї, заганьбили ся і стали

понагляти горї селом.

‒ Хлопцї, почекайте! Хочу з вами побісїдовати.

Заставили ся. Андрій їм зачав догваряти: ‒ Хлопці мої, як я віджу, вашы

родічі на вас мають мало часу. О свої властны дїточкы мало ся старають.

З мостика ся озвав Іван: ‒ Андрію, зохаб їх! Може мають правду. Кедь і ты

сам видиш, же я уж зароснутый. Уж мам і бороду. Біда, бо не віджу. Тяжко

ся мі брытвити. І рука ня болить. При рубаню дрыв сокырятком єм собі за-

рубав до рукы. Та така моя біда. Зато мусю такый зароснутый ходити. Зохаб

їх, Андрію, кедь то щі лем дїти. Чую їх по голосї. За їх высмішкы їх не треба

одсуджовати.

По тых словах Іван уж не ішов дале на драгу, де мав передтым намірене. На

мостику ся обернув і помалы пішов ку свому плоту. Руков намацькав капур-

ку. Отворив. Тримавчі ся деревяного поруча, помалыма кроками крачав горї

сходами. Одомкнув, вошов до хыжы і запер за собов дверї. Андрій з хлопця-

ми тихо стояли на дразї, позерали за слїпым Іваном. Не могли здогадати, што

собі Іван досправды думать. Ці му не было тяжко на сердцю.

Андрій ся позвідовав хлопцїв: ‒ Хлопцї, скады вы ідете? Наісто зо школы.

Та ці ся не ганьбите, зо слїпого чоловіка такы смішкы робити? Што вас то

учать в тій школї? Ці не мате ани кус почливости ку старшому, а щі слїпому

чоловікови. Же ся не ганьбите! Місто того, же бы сьте думали, як му помочі,

вы ся з нёго высмієте. За тоты вашы высмішкы бы сьте собі заслужыли по-

рядный трест.

‒ Уйку, та чом тот Іван такый? ‒ позвідовав ся Мішко. Він не мать з кым

бывати? Він справды не видить?

‒ Хлопці мої, кедь о Іванови Цапцарови хочете штось веце знати лем зато,

жебы сьте го уж веце николи не высмівали, і не уражали, я вам жертвую з

свого часу. Кедь будете охотны місто біганя за лоптов піти зо мнов сїсти до

холодку, послухати мене, я вам о Іванови розповім.

Пішли посїдати під недалеку черешню. Андрій їм мусив о слїпім Іванови

вшытко розповісти.

‒ Хлопцї мої, так, як вы теперь бігате, чуда творите, то є у дїтей нормалне.

Ненормалне є, высмівати ся з старшых людей. А главнї з такых, як є слїпый

Іван. Але мож повісти, же непосїдны дїти были і тогды, як Іван быв хлопцём у

вашых роках. Хоць тогды люде і їх дїти жыли овелё біднїше. Дорослы мусили

овелё веце робити на землях, а дїти мусили помагати своїм родічам. Помага-

ли з роботов овелё, овелё веце, як вы теперь своїм родічім помагате. В тых ро-

кох, по Першій світовій войнї было всягды повно вшеліякой збрани. Дїти ся

із збранёв бавили. Носили єй домів. Покы ся не стало якесь чудо, же збрань

выбухла, ці выстрїлила. А щі добрї ся скончіло, кедь того, што ся із збранёв

бавив, лем зранила. Іван быв приближно у вашых роках. Із своїм найлїпшым

камаратом Михалом при пасїню худобы на полю, в потоцї в болотї нашли

невыстрїлену тяжку кулю з канона. Може праві на них чекала. Міцно ся їй

зрадовали. Самы меджі собов ся догваряли, што з тов кулёв будуть робити.

Ледва єй з болота вытягли. Была цїла мокра і оболочена. Догварили ся, же

кулю мусять наперед высушыти. По высушіню єй розоберуть, а порох з нёй

будуть мати цїлу осїнь на розкладованя огня на полю, кедь там будуть з коро-

вами. Радовали ся. Як буде холодно, а буде падати додж, з порохом легше ся

їм буде розкладовати огень. Михал Іванови приказовав: ‒ Наперед наносиме

рїджа. Розложиме огень, а кулю высушыме. З кулёв дале будеме робити, аж

як буде суха.

Обидвоми зношали рїджа. Близко кулї стали розкладовати огень. Підпа-

лили рїджа, на огень стали прикладовати. Дув дость міцный вітор. Огень їм

став розфуковати. Здумали огень зверьху приложыти грубшыма конарями.

Але такых грубшых конарїв наблизку не было. Зато Михал здумав верьх огня

положыти мокру кулю: ‒ І так нам єй треба высушыти. Няй помалы сохне.

Мокра куля не може выстрїлити. Куля была тяжка. Обидвоми єй ледва вы-

ложыли верьх вогніща. Але тяжка куля їм рїджа придусила. Огень переставав

горїти. Напудили ся, же їм огень загасне. Михал Іванови приказав: ‒ Понаг-

ляй в крякох наламати тонкы сухы конарикы. Може нам буде треба знова

розкладати. Я буду фукати на яры угликы. Може ся мі пощастить утримати

огень.

Хлопцї з притаєным дыхом слухали старого Андрія. Іван одбіг до близкых

кряків, став глядати і ламати тонкы, сухы конарикы. Михал фукав до огня,

тївко бировав. Іван принїс сухы конарикы, положыв ку Михалови, сам од-

біг глядати і ламати далшы. Михал на огень приложыв принесены конарикы

і знова фукав. Огень ся конечнї розгорїв. Вернув ся Іван. Стояв близко Ми-

хала і го слїдовав, як щі по раз ся зогнув ку огню і фукав дале, хоць уж не

требало. Огень ся уж поряднї розгорїв. Обидвоми слїдовали, як ся з мокрой

кулї выпарёвала вода. Куля помалы обсыхала. Уж была скоро суха. Іван ся

напудив: ‒ Михале, куля суха, може выбухнути. Скоро вставай, треба нам од

огня чімскорше втїкати.

Не стигли втечі. Куля в огню выбухла. Огень розметала, а їх обох зрани-

ла. Іван, якбы з твердого спаня ся пробудив. Спамятовав ся довго. Знав, же

лежыть на земли. Цїла тварь міцно палила. Очі міцно болїли, не міг їх отво-

рити. На очі не відїв. Лежав в тмі, як серед темной ночі. Руками став стерати

з твари попіль і глину. Щі все лежав на земли. Став крічати на Михала. Но

доокола ся розлїгало страшне тихо. Не было чути ани пташків співати. Не чув

ани воду журчати в недалекім потоцї, в котрім обявили свій поклад.

Михал ся на Іванове крічаня не озывав. Івана чім дале веце пекли нелем очі,

тварь, но і рукы, і босы ногы. Чув, як бы вшытко мав в огню. Найгірше было,

же Іван думав, же Михал го зохабив лежати серед поля самого. Же одышов

домів. Спробовав ся підняти на ногы. Встати із землї. Встав на ногы. Всягды

темнота. Очі міцно палили. Роздумав, же піде домів. Помалы крачав полём.

Представлёвав сі, де клали огень, і кады бы мав крачати ку дразї. Перепыхав

ся кряками, бродив помеджі густу некошену траву. Спознав, коли пришов на

драгу. Крічучі з вшыткых своїх сил на маму, помалы крачав домів, до села:

‒ Мамко моя, де сьте! Подьте мі помочі! Я не віджу на очі. Міцно ня палять!

По памяти крачав ближе і ближе ку селу. Сил убывало, на час затих. Потім

знова голосно крічав на свою мамку: ‒ Мамко моя, я ніч коло себе не віджу.

Мамко моя, де сьте? Подьте мі помочі! Выратуйте ня, бо без вашой помочі

загыну!

Пришов до села. Скырвавленый, з плачом: ‒ Мамко моя, де сьте? Скоро

подьте ку мі! Я не віджу на очі, подьте мі помочі. Мене міцно палять очі.

Вшытко ня болить. Я хочу відїти! Подьте мі помочі! Подьте мі з дачім умыти

очі, жебы-м провідїв. Я ніч не віджу. Не віджу, кады мам іти до хыжы, ку вам,

мамко моя злата!

В селї люде зачули Іванів крик і плач. Збігали ся на драгу ку нёму. Хто міг,

і хто мав з чім, став му помагати. Але было тяжко помагати, і штось робити з

ёго закырвавленыма, глинов і попілём засыпаныма очіма. Іван щі серед драгы

став людей посылати Меджі Потокы: ‒ Там, Меджі Потоками зістав лежати

Михал Лопухів. Я на нёго крічав, но Михал ся мі не озвав. Треба го порато-

вати!

На драгу ку Іванови ся збігли сусїдове. Выбігла і ёго мати. Як Івана увідїла

так зніщеного, в твари і на цїлім тїлї спаленого, з великого страху о нёго щі

веце стала плакати. Сусїдове відїли, же Іванови самы не годни помочі, хоць

бы як хотїли. Понагляли упрягати конї до воза. На возї з Іваном понагляли

до Лабірци ку докторови. Доктор попозерав Івановы зранїня, послав го до

Михаловского шпыталю. Він сам Івановы очі уж не міг захранити. Івановій

мамі повів смутну новину:

‒ Ваш хлопець уж не буде відїти. Але велике поранїня на голові, треба лїчі-

ти в шпыталю. Ани я, але ани нихто допереду не може знати, што щі вашого

сына чекать.

Пару хлопів з села і близкы з Михаловой родины понагляли на поле Меджі

Потокы, де їх Іван посылав. Близь розметаного огня і великой ямы по выбуху

кулї, на земли нашли лежати уж мертве Михалове тїло. Мертвого в плахтї

принесли родічам домів. Стратили свого любого хлопця. Было велё жалю

і плачу. Михал быв єдиным сыном у вітця і матери. Быв про них вшыткым,

што в жывотї мали, єдинов надїёв в старобі. А нараз зістали без нёго. Тяж-

ко бісїдовати о великім жалю матери і вітця, кедь посылають оперед себе на

другый світ найдорогшого, наймілшого сына. Найцїннїше, што в своїм біднім

жывотї мали.

(З приправлёваной книжкы Невинны покараны.)