26. 9. 2022: Єдину вызнамну русиньску скулпторку – Олену МАНДИЧОВУ споминане ку єй 120-рочу
Oлена Мандичова (Олена Мондич, Jolana Mandičová, дївоче мено і призвіско: Ілона Шіналі) нар. ся 26. 9. 1902 в Джюлешті втогдышнёго Угорьского кралёвства, теперь на теріторії Румунії, умерла 12. 3. 1975 в Кошіцях втогдышнёй Чехословакії, теперь на теріторії Словакії. Перша професіонална скулпторка меджі Русинами Чехословакії.
По скінчіню ґімназії в Кошіцях і Будапештї О. Мандичова перешла до Прагы, де почас короткого часу штудовала на Высшій школї промыслового і ужыткового уменя „Ум прум‟ (1921 – 1922), потім – в Академії вытварных умень (1922 – 1925), де єй учітелём быв знамый чеськый скулптор Ян Штурса. У 1926 роцї путовала до Мнїхова, Паріжа і Італії. Того самого року ся оддала за Івана Мандича, што приспіло єй заінтересованю ся отчізнов свого мужа – Підкарпатьсков Русёв.
Іщі як штудентка О. Мандичова робила над портретами і скулптурами русиньскых културнх дїятелїв, а в 1926 р. єй біломраморова буста Євгена Фенцика была дана на памятник в Ужгородї. В тім же часї О. Мандичова створила скулптуру Вівчар, котра была першов з ряду єй робот, котры были присвячены традічному жывоту Русинів: Лїсоруб, Алеґорічна композіція і Карпаторуська пісня. Тогды дістала дакілько обїднавок на створїня буст: Адолфа Добряньского в Михалївцях (1928) і Ужгородї (1929), Александра Духновіча в Колочаві (1930) і Хустї (1932). Найзнамішов з єй робот была скулптура презідента Чехословакії Томаша Ґ. Масарика у жывотній великости, што была 1928 р. дана на памятник на єднім із главных намість Ужгорода, котра стояла аж до припоїня Ужгороду до Мадярьска на кінци 1938 р. (была вывезена до Чехії, а пізнїше знищена повойновым комуністічным режімом Чехословакії).
У 1930 р. О. Мандичова здобыла штіпендію од чехословацького міністерства освіты на штудії у Франції. По навернутю ся створила скулптуры двох ґубернаторів Підкарпатьской Руси – Ґріґорія Жатковіча (1931) і Антонія Бескида (1931). Вершынов творчости О. Мандичовой были скулптуры Александра Митрака – в Мукачові (1931) і Алерксандра Духновіча в Пряшові (1933). Про послїдню скулптуру авторка приправила дакілько варіантів, із котрых наконець быв выбраный тот, што зображує народного будителя як учітеля, што стоїть вєдно з учнём.
З розпадом Чехословакії і початком Другой світовой войны умелецьке дїятельство О. Мандичовой ся скінчіло. Войновы рокы пережыла з родинов у Мукачові, а потім у Будапештї. Важна хворота знеможнила єй далше вытварне дїятельство. Послїднїх 30 років жывота О. Мандичова зістало фактічно забыта, робила касірку в обходї в Кошіцях.
Література: Владислав Ґрешлик, „Незакінчене танго: до недожитого 85-річчя О. С. Мандич‟, Дукля, XXXV, 5 (Пряшів, 1987), с. 59-63; Владислав Ґрешлик, „Творчість Олени Мандич міжвоєнного періоду‟, in Mikuláš Mušinka, zost. Закарпатська Україна в складі Чехословаччини, 1919 – 1939 (Пряшів, 2000), с. 207-214.
Здрой: Проф. Др. Іван ПОП, др. н., „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа, (Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 442-443), переклад із україньского языка: А. З
