Штефан Смолей

РАДОСТИ I СТАРОСТИ

Іщi не так давно i нашы предкы жыли тяжкый жывoт. У многых хыбило їдло, хыбили i пiнязї, хоць i дeнно тяжко робили. Жывот приношав вшелияке радости, але i смуток, i старости. Людe жыли як ся дало, жыли в родинах в близкости єдны близко другых.

Так, як днесь, так i тогды законы платили. Як днесь, так i тогды молоды люде собi находили про себе партнера такого, жебы быв охотный з ним жыти, жебы вєдно зношали вшытко, што жывот про них мiг приносити, як добро, так i зло. I жебы їх сполочный жывот вєдно дожыли аж до смерти.

Так то было i з Геленков i Андрiём.

Молоденькы люде

з любви ся хотїли,

їх двоє до любви

люде не нутили.

Не якысь маєткы,

цi богатство відїли,

они ся досправды

од мала любили.

 

Геленка iз Андріём

щі молоденькы были,

як собі велё раз

присягов слюбили,

же раз будуть свої.

Радость i жаль зносити,

i вірны собі быти.

В щастю і в нещастю

аж до смерти жыти.

Свій молодый жывот

вєдно зачінали,

што вєдно їх чекало,

о нічім не знали.

 

Андрiй уж пiзнїше по выучiню ся в строярьскiм учiлiщу ремеслу стройный замочник хотїв продовжовати строярьскiй роботї. Про нёго настав великый проблем зато, же близко села, де вiн i ёго Геленка бывали, таку роботу не мiг позганяти. Быв нученый одыйти робити до окресного мiста, де в тiм часї уж быв збудованай меншый строяреньскый завод. Через тыждень быв нученый там бывати на заводній слободарни зато, же робив на смены: єден тыждень дополудне, другый тыждень пополудне, а дость часто ся ставало, же мусив ходити i на ночну смену. В тых часох автобусiв ходило мало, так же iз пообiдняйшой смены домiв ся не мiг достати. I через вшелиякы проблемы Андрiй коли мiг, домiв хотїв ся достати. Геленка i там в роботї Андрiёви мiцно хыбила. Хыбив i Андрiй Геленцї, хоць о тiм никому не говорила. Андрiй часто забiговав за своёв Геленков. Тілько раз быв дома хотїв стрїчати ся із нёв. Тяжко было цїлый тыждень без нёй вытримати. Обідвоє собі звыкли часто ся стрїчати. Андрій робив в oкреснiм містї, на тыжднёвкы ходив. Од недїлї до суботы з Геленков ся не відїв. Ёго думкы на Геленку денно спроваджали. Кады ходив, ці в роботї, што каждый день робив. Відїв єй перед очами, тїшыв ся з нёв в думках, як з найкрасшого цвіточка,
котрый тримав в руках. Кедь десь ходили по луцї, цвіточкы зберали, котры росли по нашых луках. Радость із них мали. Обідвоє із природы знали ся тїшыти. Любили нашу природу i по нїй ходити. Як ся зышли вєдно, мали о чім говорити. Через тыждень велё того дало ся прожыти. В селї, хто їх двоє відїв, уж ся не чудовав, Андрія з Геленков вєдно каждый часто стрїчав. Іщі як дїти недалеко од себе бывали. Бавили ся, гускы пасли, вєдно ся стрїчали. До школы вєдно ходили i вєдно сидїли. Од мала на себе звыкли, рады ся відїли. Пізнїше їх камаратство стало ся мінити. Не як дїти, як дорослы уж стали ходити. Мати Геленцї велё раз стала догваряти: „Ты із тым твоїм Андрійком мусиш перестати! Андрій може быв ті добрым дїтськым камаратом. Знам, же сьте ту вєдно росли, як сестра із братом. Але теперь? Вы не дїти, треба перестати. Кедь ты уж як дївка, можеш собі выберати. Ты знаш добрї якый Андрій, iз якой родины. Не говорю, же не добрый, але він з біднины. Хыжа стара, земель мало, а їх веце дїтей. Выдаш ся, а ты з Андріём де будете жыти? Підеш до них? До їх хыжы? Будеш там робити? А на вшыткых? Тілько їх є, будеш ся трапити? Дївко моя, і на таке треба ті думати. Не лем зато, же го любиш, мусиш ся выдати. „ Геленка дома велё раз собі поплакала, як з нёв мати говорила i єй догваряла. Якбы над нёв чорны хмары стали ся крутити, з котрых зачало блискати, голосно грміти. Так єй мамина бісїда часта припадала, котру каждый день частїше од мамы слухала. Не хотїла послухати, ани подумати, жебы з Андріём скончіла вєдно ся стрїчати. Быв вшыткым в єй жывотї. З другым бы не знала жыти вєдно, бо з Андріём ходила одмала. Геленка із слызами мамку велё раз просила, жебы їм двом в їх любви уж не бронила. Часто мамі говорила: „ Я з Андріём не нучена в їх хыжі сидїти. З Андрiём oдыйду з дому, де буде робити. “ Мати з нєй ся высміяла, стала говорити: „ Дївко моя, до чінжаку підеш собі сісти? А што же там в тім чінжаку вы будете їсти? То не дома, кедь там треба вшытко лем купити. А де возьмеш тілько грошей? Як будете жыти? Тот твій Андрій бы ті мусив велё заробити. Чом бы-сь втїкала з Андріём? Кедь ту можеш жыти? Можеш мати свою хыжу, на землях робити. Можеш мати вшытко своє i ту ґаздовати. Зостанеш ту, ту ся выдаш. Треба послухати!“ Раз в суботу вечур Андрій на Геленку чекав. Стояв недалеко хыжы, Геленку вызерав. Уж быв вечур, было темно, лем звізды світили. Дверї з сіни скрипотанём Андрія зрадостили. Уж відїв свою Геленку вонка выходити, быв радый, же скоро вєдно будуть ся відїти. Ёго радость ся стратила, быв міцно скламаный. Чув ся як гость в чуджім дворї никус не вітаный. На піцкіну вышла мати, Андрія відїла. Стала ёму догваряти, до хыж не пустила. Андрій стояв тихо, слухав, ніч єй не говорив, жебы стрїчаню iз Геленков чімсь не забранив. Обернув ся, пішов з двору, iщі раз засвистав на Геленку, жебы знала, же він на ню чекав. Геленка в кухни на лавцї сидїла, плакала, она свого Андрія уж довше чекала. Мати звонка вышла до хыж, стала штось жудрати. На Геленку ся грозила, стала догваряти: „ Дївко моя, тілько раз ті буду говорити? Же із тым твоїм Андрійком перестань ходити. Нашто ёму до нас лїзти? Нашто ся ту пхати? Ой, лем прыйде Юрко, Андрій іщі буде втїкати. Выжену ёго з під дверей! На што він ту ходить? Знать, же тебе му не дам! Дарьмо cлызы рониш. Я ті давно говорила, стрась ты ся Андрія. Тебе выдаме за Юрка. З ним будеш щастлива. Юрко мать своє ґаздївство, лем сам у матери. Будеш ґаздыня, лем сама замыкати дверї.“ Мати Геленку словами як ножом рїзала, як єй од єй Андрія одгваряти стала. „ Мамко, вы з няньком даромнї Юрка нагваряте. Я буду лем Андріёва, хоць ня выженете. “

В недїлю была забава. Уж од пятой грали. Забаву у Старій корчмі парібци зїднали. Андрій сам при стїнї стояв, доокола позерав. Свою Геленку не відїв, по салї єй глядав. Збачів єй приходити, звонкаа дверї заперати. На свою маму при стїнї стала позерати. В салї дївкы з парібками вєдно танцёвали. При танцю з музикантами весело співали. І Юрко стояв при стїнї, Геленку слїдовав, бо єй відїв выйти звонкы, за нёв ся понагляв.

Геленка в салї стояла, стала позерати за Андріём, збачіла го, зачала махати руков, і по міджі людей стала понагляти. Чім скорше вєдно з Андріём стати танцёвати. Стрїтили ся на пів салы, стали танцёвати, помеджі другых, як бы вітрик стали ся взнашати. Танцёвали вєдно двоє, на себе смотрили, як бы в салї были сами, другых не відїли. Геленкина мати боком на них позерала. Злостила ся на Геленку, аж ся червенала перед Юрковов матїрёв, бо вєдно стояли. Мати Юрковій матери стала вытыкати: „Чом Юрко Геленку не взяв першый танцёвати! Стояв ближе, мав Геленку він до танцю взяти. Юрко, як паробок він мав Геленку хопити. Не чекати, же Геленка прийде попросити! “ Геленка з Андріём довше вєдно танцёвали. З танцю Геленкину маму злостну слїдовали. Геленка стиха шепкала: „Дома істо буду бита, а холем кричана. Видиш? Якы назлощены стоять мої мама? Але я їм гварила. Мамко, вы Юрка зохабте, до нас го не кличте. Я кого собі выбрала, в тім мі не браньте.“ Перед вечерёв Геленка Андрія просила, жебы єй спровадив домів. Андрій Геленцї говорив: „Дївче, як я до вас можу на вечерю піти? Што кедь Юрко буде в хыжі за столом сидїти? Ганьбив бы-м ся вашым дома до оч посмотрити. Юрка бы-м у вашій хыжі не хотїв стрїтити.“ Драгов вєдно ішли тихо, за рукы ся вели. Што буде із нима двома іщі сами не знали. Серед села было темно, лем вітрик подував, в корунах на близкых стромох шумом їх спроваджав. Каждого, хто ішов драгов, ці на дразї стояв, як бы по танцю холодив, ці водов обмывав. Обоє прышли на мостик, зостали стояти. Геленка стала Андрія до хыжы кликати. Андрій став ся выгваряти: „Геленко, я днесь не можу штось таке зробити. Ты мусиш наперед з Юрком проблем вырїшыти. Вашы мусять похопити, мусять ті прызнати, же ты за Юрка не думаш, не хочеш выдати. Што бы вашы говорили? Твій отець і мати? Як бы я вышов до хыжы? Можуть ня выгнати. Я зостану ту, на дворї, на тебе чекати. Ты можеш спокійно сама днесь повечеряти.“ Геленка сама не знала што мала зробити. Ці Андрія послухати і сама до хыж піти. Бояла ся міцно того, же Юрко быв в хыжі. Же пришов вєдно з єй мамов. Подумала собі: „Слово ку нёму не проречу, няй додумать собі, же я ёго ненавиджу, няй глядать другу собі.“ До хыж ішла без Андрія, піцкінов крачала. В хыжі чула чіїсь голос. Позорнї слухала. Чула своїх, вітця, матірь, штось ся догваряли. Як Геленка вышла до хыж на ню позерали. “ Ты пришла сама до хыжы? Як тому вірити? Я тебе відїла з Юрком драгов домів іти.“ Мати стала на Геленку з лавкы позерати. „Ці то быв тот твій Андрійко? “ Стала ся звідати. „ Мамко моя, знате добрї, з Юрком бы-м не вышла. На вечерю домів із ним iсто бы-м не пришла. Я пришла домів з Андріём. Зостав вон чекати. Як видите, пршла-м сама, хочу вечеряти.“ Мати збыхла і Геленцї стала догваряти: „Дївко моя, уж бы-сь могла кус ся задумати над тым твоїм почінанём, штось стала робити. Ты уж дївка, уж бы-сь мала тому розумити. З кым ті буде легше жыти. Кого собі взяти. Жывот тяжкый, кедь не буде што бы-сь мала мати. Пороздумуй, дїко моя, над тым, што ты робиш. Нам жаль. А сама про себе? Ганьбу собі робиш. Дївко моя, не мала ты днесь тото зробити. Выйти сама серед салы, за Андрійком піти. Таку ганьбу уж єм давно, давно не зажыла, якой мі днесь на забаві ты днесь наробила.“ При тых словах Геленкина мати аж сплаксіла. Пішла ближе ку мужови, при нїм собі сіла. Отець своёй дївкы ся став голосно звідати: „Геленко, ты іщі до коли хочеш нас кламати? Твоя мати днесь велику хыбу наробила, же тебе з твоїм Андрійком в танци зохабила. Геленко, ты сі заграваш, я тебе варую, што ты здумала зробити, я ті не доволю.“ Геленка із слызами в очах стала говорити: „Мамко моя, я ніч злого днесь не наробила. Пішла-м танцёвати із тым, з кым сама-м хотїла. Пішла-м із тым, хто ня хотїв сам до танцю взяти. Я не мам дяку Юркови сама ся нукати.“

Геленка на столї собі їсти рыхтовала. Про мамине догваряня собі поплакала. Радше одышла без їдла, хоць не вечеряла, лем жебы уж їх бісїду довше не слухала. Сама хотїла чім скорше з хыжы на двір выйти. Бояла ся. Міг іщі Юрко до їх хыжы выйти. Вышла з хыжы на піцкіну, світло не світило. Ці Юрко на ню не чекав, відїти хотїла. Юрка не было на дворї. Ішла долов двором. Зачула Андріїв кашель. Закашлав за плотом. Андрій выскочів через плїт Геленку чекати. Геленка пришла ку нёму, стали понагляти долов двором, аж на драгу, де была векша тма. Відїли, же через облак їх слїдовала мама. Долов драгов ішли вєдно, все ся заставили. Мали того велё о чім вєдно говорили.

Геленка із слызами в очах стала ся звідати: „Андрію, істо надовго одходиш із дому. Сама не знам, як вытримам, аж ся того бою. Нашы мене знова будуть денно нагваряти. Віриш? Уж ся мі не хоче їх речі слухати. Найрадше бы-м пішла з тобов. Одышла бы-м з дому. Я тя просю, найть про мене будьяку роботу.“ Андрій тяжко собі збыхнув. Став говорити: „Геленко, і тото буде! Треба вытримати. Наперед вашы бы мали собі роздумати. Ці лем з Юрком, а ці нам двом доволять ся взяти. І так бы-м міг, хоць на силу тебе з собов взяти. Но я бы вашых не хотїв iз тым погнївати. Кедь нам двоїм до осени вашы не доволять, нашы нам обоїм вєдно сварьбу приготовлять. Аж по сварьбі вєдно двоє з села одыйдеме. Як другы, вєдно в чінжаку бывати будеме.“ Ішли вєдно двоє драгов, помалы крачали, бо іщі того велё, велё говорити мали. Зышли на двір, на забаві музиканте грали. Обідвоє аж до салы за рукы ся вели. На забаві танцёвали, стали выкручати, жебы на Геленцї єй жаль не было спознати.
Другый день Геленка довго собі не поспала. Скоро рано о пів пятой єй будила мама. Стала з постели зганяти при тім говорила: „В недїлю, як в корчмі грають, треба танцёвати. В понедїлёк скоро рано, дївко, треба встати! Мотыка стоїть у кутї, там чекать на того, хто бы єй вынїс на поле за рана скорого.“

По фрыштыку з мамов ішли бандуркы копати. І на поли при роботї мусила слухати. Прошіня і нагваряня, чула велё того. Сміяла ся і хмурила, i плакала з вшыткого. Своїй мамі говорила: „Мамко, шкода вам двом з няньком мене нагваряти. Вірьте, я уж о Юркови не хочу слухати. Уж мі веце ани слово о нїм не говорьте. Як хочете, і за сына Юрка собі возьте. Чім дале, я уж не можу ёго мено чути. Мамко моя, як з ним буду цїлый жывот жыти? Кедь я не мала дїтина, уж мі дайте покій. Я такого, як ваш Юрко iщі найду собі. Не тїшыть ня ёго хвала, богатство і хыжа, коли знам сама, же я з ним не буду щастлива. Мамко, досправды хочете силов ня выдати? Жебы-м вам ходила домів каждый день плакати? Были бы сьте тому рады? Спокойны? Щастливы? Кедь бы сьте денно відїли в моїх очах слызы? Мамко моя, уж мусите з няньком перестати, кедь ня не можете лем так на силу вопхати. Мамко, кедь мене будете дале нагваряти, хоць нерада, з дому мусю насилу втїкати. Одыйду з дому з Андріём, найде мі роботу. Із ним буду жыти щастна. Я Андрія хочу.“

Мати на Геленку стала голосно кричати: „Іщі таку ганьбу про нас бы-сь мала зробити. Жебы в селї люде мали о чім говорити. Чудна-сь, дївко моя, чудна, не знаш похопити, якбы з Юрком тобі было міцно добрї жыти. Не знам, де іщі інде найдеш, што з ним можеш мати. Дївче, довго ті ся буде треба обтїгати. Покы собі купиш вшытко, i хыжу збудуєш. Даколи про свою пыху i глупость побануєш!“ „Мамко, не вшытко богатство, яке вы видите. Вы справды двоє із няньком од мене хочете? Жебы-м з Юрком вєдно жыла? Вєдно з ним робила? Як з ним жыти? Кедь я Юрка ниґда не любила. Я ку нёму не мам одношіня нияке. Ніч к нёму не чую. Кедь я Юрка не любила, як з ним жыти буду? А на силу? Так з ним жыти? Протів своій волї? Мамко, вірьте, уж ня теперь моє сердце болить.“ Копали бандуркы вєдно, вєдно говорили, вшелиякы чудны речі вєдно находили.

 І Андріёви в роботї день за днём минали, i Андрія мукарили каждый день догады. Сам не міг тому вірити, же то правда буде, же Геленка колись ёго властнов женов буде. Часто думав: „Геленку переговорять. Розум їй поплетуть. Отець, мати аж до хыжы Юрка і приведуть.“ Суботняйша ранна смена Андрія тїшыла, хоць про нёго тота смена, міцно довга была. Домів пришов піздно вечур. Дома позерали, бо Андрія із роботы домів не чекали. „Вымінив єм собі смену.“ Став ся выгваряти. Быв уж і міцно голодный, хотїв вечеряти. Наїв ся. Став ся зберати, iти вонка з дому. Іщі міцно хотїв стрїтити i Геленку свою. Сходив вшыткы камараткы, де бы могла быти. Геленку в селї не нашов. Мусив до них іти. Драгов пришов ку капурї, їх пес став брехати. А Геленка через облак стала позерати. Своїм очам не вірила. Андрія відїла. Як бы стрїла з хыжы на двір ку нёму вылетїла. Єдно друге обїмали, стали ся сміяти, обідвоє з нечеканой стрїчі ся радовати. Андрій гварив: „Геленко, ты ся не боїш, же вашы увидять? Же мене з двору выженуть? Ці до хыж не пустять?“ Як ся вєдно обїмали, Геленка шепкала:

„Андрійку мій, нашы дома уж ся полїпшали! Юрка уж мі цїлый тыждень мало споминали. А на тебе все частіше штось ся позвідали. Нашы обоє суть в стайни, коровы доять. Буду рада, можеш зо мнов аж до хыжы выйти.“

З двору вєдно вышли до хыжы. Андрійй сів ку столу. Геленка близь коло нёго, говорили вєдно. До хыж вышли отець, мати i ся призерали. Андрія в хыжі як гостя міло прывітали. Геленка стала думати: „Боже мілый, што ся стало? Што ся поробило? Моє плаканя і слызы їх сердця змягчіло?“ Мати пришла близь ку столу, ку Геленцї сіла. Кликала і вітця сісти, же буде бісїда. Андрійй міцно ся чудовав, не знав похопити, як ся тоты люде могли за тыждень змінити.

Мати стала говорити: „Андрію, послухай мене! І ты дївко моя! Знаш, же-м тебе выганяла пару раз із двора. І Геленцї єм бранила, вонка єй не пущала. Повім правду перед вами. Ниґда-м не думала, жебы вы вєдно ходили. Колись ся побрали. Мы Геленку уж Юркови дати рыхтували. Повім правду перед вами. Дарьмо сьме кричали. вы двоє і через наш гнїв, вєдно ся стрїчали. Бодай бы вам ваша любов довго вытримала. Будете вы вєдно щастны? І я буду рада. А кедь будуть вашы тыж так, як і мы хотїти, на осінь бы вам требало сварьбу выстроїти. “

В тых минутах якбы земля iншак ся крутила, ці дись од сонця весміром сама заблудила. В Геленкинім домі чудо стало ся творити, єй мама приємны слова стала говорити. Што ся стало із єй мамов? Із єй любым няньком? Андрія в хыжі прияли, замінили з Юрком? Андрій сидїв коло стола, на Геленку смотрив. З великой радости, щастя, за руку єй хопив. Сам не знав што ті новинї мав бы говорити. Думав собі: „Як ся могли так скоро змінити?“ Материны тихы слова грїли аж до кости. Од тых єй радостных слов горів од радости. Якбы над ним ясне сонце в хыжі засвітило, з своїма теплыма лучми очі заслїпило. А быв радый, хоць од щастя на очі не відїв. В своїм щастю вшытку злобу матери одпустив. І Геленка із радости собі поплакала. Таке од своїх родічів скоро не чекала. Не могла слово проречі, слызы з оч втерала, свою мамку коло шыї руками обяла. Стискала i цiловала, радоїйть прожывала, своi мамцї з радости щiро дяковала. Геленка вэдно з Андрiём радость прожывали. Таку змiну про них двоє так скоро не чекали. Обідвоє іщі векшу радость прожывали, як їх обоїх родічі сварьбу докладали.

(З приправлёваной книжкы автора – Радостне навернутя.)