3. 6. 2022: Меланія ГЕРМАНОВА: Пятьлїтрова фляшка (Повіданя)

Меланія Германова

Пятьлїтрова фляшка

... Вірьте мі, же сучасны высокошколаци, ани тому вірити не будуть, а ші ся ай высміють з того, якым быв наш высокошкольскый жывот перед 60-тёма роками. Мій першый рочник на Высокій Педаґоґіцкій школі у Пряшові (1957-ый рік) ші у старім інтернаті на Сталіновій улиці, № 22 (теперь Главна). Є то спогад на тоты часы – тяжкы, але красны. Постілне прадло, заголовок, паплан – з дому, топили сьме собі самі у кахлівці, дрыва носили каждый день друга. На ізбі нас было шість.

Про нас, штудентів, то были красны часы – о іншакых сьме ани не знали, дїти войны розпещены, нарочны веру же не были. А про мене, котра ся у 1955 році вернула зо СРСР – тот час є незабытным до днесь. Закалив нас вшыткых, порядні приправив на нашы учітельскы професії, але і на далшый жывот. Як о тім розправлям своїй внучці, котра ходить уж четвертым роком до Братіславы, але на право, а бывать у інтернаті, та веру, же ся ай сміху не стримать.

... Збералам ся до школы. На спід пофідерного штудентьского ваку мі моя (небога) мама положыла кус прадла, а пак 5 літрову фляшку огурок, барз добрых в соленім налеві – накладали сьме їх все на Україні, менше бочиня, на верху целофан обвязаный нитков.

До трёх двакіловых сачків од мукы мі набалила перогів, печеных в бубні – єден сачок з бандурками, другый – з капустов, а третій – зо сыром. Пирогы як пампушкы. Без них а огурок єм не сміла прийти до інтернату – дівчата лем на то чекали, відраньскы доброты. Фляшку єм обложыла лахами, а на верх ваку – шумный рушник, што мі дїдо післав з Америкы. Од мамы єм достала 100 корун на два тыждні і 8,50 на влак (половічный). Все м просила маму, жебы мі не давала дрібнякы, бо влаком ходив молодый спрєводца, там ся ганьбила давати му таку дрібоняву.

Але про моїх родичів то і так быв великый кельчік. Нянько заробляв 750 корун а мама нич – жывітельков нам была корова і кінь. Нам молодым ани гадкы не было. Учіти сьме ся барз снажыли, бо штіпендія была до 400 корун, а кідь ся не подарило зробити скушку, та ся кратила – ай тото про нас было стимулом на учіня.

До днесь памнятам мамины слова:

– Меланко, як пропадеш на тій Высокій, та сі запиш до головці, же підеш робити до Миковы за таёмничку, як Марька (моя о 2 рокы молодша сестра), обі сьме про фінансії не могли штудовати, та она два рокы робила у Микові, а старостом быв неґрамотный цалком хлоп.

– Мамо, уж лем зато ся буду учіти, бо Миківчан прозивали мітляре, а было там велё кіз...

До Пряшова той неділі зо мнов ішли дві камараткы – єдна мала матірь Польку, а друга вітця – Словака, лем я сама Русначка, а ани до школы зо мнов не ходили. Бісідували сьме вшыткы по нашому а цестували сьме все лем особняком. Сіли сьме собі до фількы, вакы повыкладали на верхню полицю. По часі до фількы присів молодый паробок – фешак, а сьме такой зістили – Словак. Остатнє місце обсадив старшый пан – Чех, цестували до Пряшова (особняк ходив лем по Пряшів). Мы трий таракали, сміяли ся, фіґлёвали. Придав ся ку нам і Словак, представив ся нам як Петер. Мы тыж попід ніс булькали свої мена, а коло мого мена Петер зачав шпекуловати:

– Mileňka, krásne meno...

– Меланка, не Міленька – зопакуйте. Пару раз нароком зопакував, сміяв ся, же на женьскы мена мать высоку склерозу. Пан Чех нас слухав, посмішкував ся, хто знать, ці нам трём розумів, мы трепали лем по своёму. Але виділи сьме, же нашов сполочностёв є спокійный. Зачала то быти шумна забавна цеста, але нараз ся ваґон затряс, нами вшыткыма порядні торгло, а мій вак з вышнёй полиці ся перевернув і упав старому панови на голову.

– Ježiš Marie, co se to déje?! – зёйкнув од болести. Фляшка з огурками го міцно бухла, аж му худачіску слызы выгыркли з очей – вшытка вода з огурок ся му вылляла на голову, обляла му цілу тварь, сако... Я не позерала на фляшку, лем єм хопила до рук рушник, вывтерала го і стояла єм коло нёго як даяка соха – трималам го за голову.

Слызы єм мала на кінчіку, лем ся єм стримувала – не могла-м проречі ани словко. Камараткы ани ся негли – сиділи як копа нешистя. По даякім часі ся старый пан упокоїв, ласкаво ня хопив за руку і повів коло слыз: ;Už je to lip, už to neboli. Jen klid, divenko, klid.‟ Полегшало на серці веру і мі.

... Хто не стратив розвагу і духапритомність, быв Петер. Шыковні позберав вшыткы розметаны огуркы, наметав їх назад до фляшкы, а без жадной забраны зїв остатню огурку.

– A teraz, Melanka, po uhorke každému – je to riadna delikatesa, tie rusnacke uhorky, až sa mi slinky zbiehajú. Chutnali aj starému pánovi. Peter si vypýtal recept, a keď som mu povedala, že je z Ukrajiny, hneď sa na mňa pozorne pozrel: „Ty si optantka, však? Vedz, že aj moja rodina mala ísť dо Ruska, ale v poslednej chvíli si mama rozmyslela.

– А добрі зробила. А мы ші ліпше, же сьме ся вчас вернули, бо може бы-м ниґда з тобов у влаку не цестувала – лем пару словами єм му повіла як ся нам подарило вернути.

– Тото были україньскы шпеціаліты, а теперь вас понукну нашов – відраньсков. Понукла-м їх перогами зо вшыткых трёх сачків. Обидвом єм мусила повісти рецепт на них. До Пряшова было по перогах.

– Verte mi, Melanka, len kvôli tým pirohám a uhorkám sa ožením s Rusnačkou. A za to sladká odmena, idem zo svadby. Отворив велику ладічку зо закусками. Взяли сьме сі по єднім. Остатні з крабічков Петер положыв до мого ваку: „Aj tak ich nemám komu dať. Ale na pirohy a uhorky do Vydrani prídem...“ Не заостав за Петром ани старый пан. Вытяг з куфрика крабічку закалачковых доброт. Наложыв мі до алобалу: 2 гуркы, фалат домашнёй кобасы, фалат тлаченькы а і печеного мяса. Петро вшытко шумні положыв до мого ваку.

– Vážení prítomní, za takú krásnu vlakovú cestu každý po pesničke, a čím skôr, lebo čas beží.

– А зачінать автор нападу, а красного нападу. Петер такой затяг: „Za tú  horu, za vysokú – mám frajerku čiernookú – затерцувала єм му, быв то красный дуо-спів. Паробок аж очі отваряв: „Ty máš taky hlas? To je hlas na nás Prešovský súbor – PUĽS. Сміяла єм ся з нёго.

Друга співала моя камаратка, што мала вітця Словака. Виділам, же Петро ся ї любив. Затягла сі: Slovenské mamičky, pekných synov máte... Співали сьме вшыткы, аж ся філька розлягала. Попід нашы двері было повно молодых – тлескали нам: „Opakovať“.

– Йой веру, же шумных – попозералам на Петра – сміяв ся, а вказував на нас три.. Камаратка – Полька співала:

„Šla dzivеčka do hajička,

do zelenego – no potkala mislivěčka

barzo švarnego – 2x

Тоту співанку знали лем мы три, а было то красне тото тріо. Вызвалам старого пана – нашы співанкы слухав, мыркав лем собі, но співанкы не знав. Зачав тихым слабым голосом: „Ma panenka daleká si, za horami, za dolami – miznе láska mezi nama... ‟ Выстав. Доспівали сьме ю з Петром – ємні тихо, але прекрасні. Старый пан собі взбыхнув: „To byla píseň mého mládí...“

– Na koho je teraz rád? Петер указав на мене. Зачала-м:

– Ой ты, козаче з Руського краю,

Ці ты не знаєш, де я бываю – камараткы ся придали.

Моя хатина соломов крыта,

Прийди до мене, хоць буду бита.

Як буду бита, знаю про кого –

Про козаченька – про молодого.

Такой мі подав блок і перо, жебы-м му написала. Написала-м по руськы. прочітав, гварив, же рущіну ся учів. Дав мі такой ай свою адресу, а попросив мою. Написала єм: Штудентка Меланія, Posledná pošta – Відрань.

– Тото мено ся му барз любило. „Šak ja podľa tohto menа nájdem adresátku aj bez priezviska. Ale pre uhorky a pirohy si do Vydrani cestu nájdem.‟ Ближыв ся Пряшів. Выходжали сьме зос фількы. У кутику стояла порожня моя 5 літрова фляшка. – Neniti za ňou ľúto, Melanka?

– Не є, бо вдяка ній єм стрїтила і познала незвычайных людей – трёх народностей, трёв вір, трёх бісід. А видиш сам, як сьме собі добрі розуміли. Тїшило ня найвеце тото, же ани Петер – Словак, ані пан Чех ся не высняли з моёй руснацькой народности і з моёй бісіды... Уж єм стара, але на 5-лíтрову фляшку і околности з нёв памнятам до днесь.

(З приправлёваной книжкы М. Германовой – Люде, будьме людми).