6. 5. 2022: Не барз мі ся хоче

За нами упамятніня 75. річниці акциі «Вісла». 75 років тырваня акциі «Вісла», на што увагу звернула єдна з осіб. І єдно, і другє, думам, правильне.

О самым выселіню повіме, што ся довершыло, але і «Вісла» дале плыне… то тіж факт. Упамятніня прошли в минулу суботу, 30. квітня/апріля 2022 р., в Явожні, Біличній, Устю Рускым і Ґорлицях.

Не барз ся хотіло Лемкам свідчыти на торжествуванях свойом присутністю, што сме ся не дали, што сме і будеме надале. А коли, як не в такых моментах? Історичні для нас важных, найважнійшых. Коли маме маніфестувати, же сме, як не в тых моментах, коли припоминаме сой о подіях, котры здефініювали нас – як нарід, тото, в якій кондициі сме тепер?

Ци досправды хочеме быти лем огнисково-фестівальчыковом ґрупом люди? Але ци обвиняти за таку поставу можеме лем себе?

 – Напишеш дашто о суботі? – Не барз мі ся хоче. – Але треба. Но то пишу… З нами то дакус як з дітми. Певно бы-м ся не забрала за писаня, якбы мі шефредактор не наказал. Ци моє ноншалянтскє не барз мі ся хоче дакус злегшат факт, што єднак тілом і духом єм на суботніх упамятнінях была? Сама не знам. A ци якбы нам наказал, жебы прити, то бы нас было більше в тот ден? Лем ци то так повинно выглядати, жебы то аж треба было наказувати?

Про суботні упамятніня вельо сме інформували, жебы не речы – трубіли, через нашы медиі. Гарді сме просили, заохочали, рекомендували. І, самособом, част осіб тото запрошыня схоснувала. Бо то не так, же нас было мало. Кус нас было, і то не лем місцевых, але і гости з ріжных части Карпатской Руси. Але амбіциі маме векшы. Ци не так?

Пережывали сме в тот ден вельо емоций. Не злых або добрых, але такых, што выкликуют ріжны рефлексиі і думкы.

Першый пункт проґраму упамятнінь обнял зложыня квітя під памятником на обшыри Центрального Лаґру Працы в Явожні, де тримали і мучыли нашых люди, котрых вытігали з транспортів на захід.

То молодый памятник, бо поставленый лем перед пятьома роками, в 70. річницю акциі «Вісла», коли то проходили першы, цілолемківскы, парудньовы упамятніня акциі «Вісла». Памятник поміщеный є на терені Музею Міста Явожна. Делеґация Лемків, не челі з ведучым Стоваришыня Лемків – Андрийом Копчом, при присутности директора Музею Пшемыслава Дудзіка і представника Рады Міста Явожно зложыла квітя, лишыла світило.

Дальшым місцьом памяти, в якым сме ся стрітили, было село Білична, як символ того, до чого довело выселіня.

В векшости публикаций найдете при тiй місцевости окрисліня давне, неістнуюче лемківскє село, а іщы гірше, як пишут полемківскє село… Прібували сме сой уявити, як выглядала заселена, з десятками хыж долинка, коли слухали сме на прицерковным цмонтери короткой характеристикы села сперед 1947 рока. На цмонтір перенесли сме ся громадом з малой церкви, в котрій о. Ярослав Чухта одслужыл панахіду в памят нашых предків.

Інтересуюче было, што в церковци переменуваній на римокатолицкій костел грекокатолицку панахіду одспівало в першій лавці троє православных. Істо екуменізм. Ци додавати, што на цмонтери мала быти правлена іщы православна панахіда, але не была? Помину.

З Біличной переіхали сме до Устя Руского. Там під памятником не лем же зложыли сме квітя, але і одспівали Я Русин был. Присутны на місци представникы власти могли почути слова стиха авторства будителя Александра Духновича, котрый то за гымн взял сой русиньскій нарід. Локальны власти репрезентували віцестароста ґорлицкого повіту Станіслав Кашык, війт ґміны Устя Рускє Збіґнєв Людвін та ведуча Рады Ґміны Йолянта Добек.

Підтримати єдніст русиньского духа пришол і ведучый Світовой Рады Русинів Штефан Лявинец з Будапешту, был тіж секретар СРР і порадник дс. русиньской меншыны президенткы Словациі Зузаны Чапутовой Петро Медвід. З Пряшова пришла і директорка Словацкого Нацийонального Музею – Музею Русиньской Культуры Люба Кральова, а Музей Лемківской Культуры в Зындрановій репрезентувал ведучый Рады Товариства для Розвитку Музею Лемківской Культуры Богдан Ґоч.

Проф. Олена Дуць-Файфер розповіла про історию устяньского памятника. Щестливі недавно змінили на ним інскрипцию, што сохранило го перед збуріньом. Учытель народа, Петро Трохановскій, одчытал пару стихів репрезентуючых повыселенчу творчіст Лемків.

Кульмінацийным пунктом святкувань была пополудньова стріча в Рускій Бурсі.

Же приведу своі слова з тамтого дня: конец вандрівкы проґраму торжеств то місце, в котрым сме на своім, в котрым сме в себе, то місце, котре за ціль дає сой зробити вшытко, жебы сме тырвали. Воды, што ся переляла, уж не затримаме, але в діянях «проти течыню» сме добрі вправлены, бо прецін Бурса дає силу.

На силах чули ся прити до Бурсы і поділити ся споминами о выселіню 96-літній Дмитро Сабатович і Анна Малецка, котра як 8-літня дівчынка пережыла выгнаня з рідного села. Хоц минуло 75 років, то емоциі были праві такы, як того дня коли пришли воякы і казали іти гет. Іти вон. Слезы явили ся і в осіб, якы виділи сме на презентуваным награню, што так само пережыли травму выселіня. Были то Мелянія Молодчак, Дмитро Бочнєвич і Мелянія Ротко.

Споминова част попереджена была презентацийом Богдана Копчы. Вказал він професийні опрацувану мапу з розмаітыма статистиками тыкаючыма акциі «Вісла», а о наслідствах, котры мож видіти так само в чыслах, бесідувала проф. Дуць-Файфер. Даны, што были взяты з попередніх повселюдных списів, не сут потішаючы. Надієме ся, што тоты з 2021 рока будут ліпшы.

А надію, як іде о наше будуче, дала дальша част – выступ наймолодшой ґенерациі Лемків. І видно, і чути было, што артисткы і артисты з молодшой ґрупы бурсяного ансамблю Терочка сут в себе і чуют ся свобідні. А може і дух спільнотовости вшыткых зобраных передал ся і ім? Певно вшытко влинуло на тото, што співали так, якбы заране мало не быти. Не было видно по них долгых годин жданя, а лем силу, енерґію і радіст з выступу.

І ціле щестя, што представникы самоурядовых власти забрали голос перед дітми. Од учутя нетакту і браку зрозумліня по іх промовах увагу скоро одвернули Лемчата. Лем чом по так вельох роках треба нашым сусідам дале поясняти основны річы, такы як хто мы? Видно є то і для нас задача до одробліня – не уставати в едукуваню. Тіж себе.

Бо, вертаючы до заявленого на початку, хоц вшыткы кресла і лавкы были в Бурсі заняты, то хтіло бы ся, жебы нас было іщы веце.

Але хыбаль не мам права быти так критична взглядом нашых люди. В кінци десятками років не могли сме быти собом. Некотрых річы треба ся наново навчыти. І хоц часом не барз ся хоче, то треба.

Наталія МАЛЕЦКА-НОВАК, ЛЕМН.фм. Фот. Ярослав Мазур, Петро Басалыґа.

(Публікуєме в оріґіналї – лемківскім варіантї русиньского языка.)